— Я хіба одного не розумію, — озвався Сімон. — До чого тут сокира, про яку говорив віконт Іверо? Він що, збирається зарубати принцесу?
Д’Альбре спрямував на свого зятя такий погляд, ніби чекав, що той ось-ось має перекинутися на віслюка.
— І за кого я тільки видав мою єдину сестру! — скрушно промимрив він.
Сімон густо почервонів і похнюпився.
— Будь-якого злочинця не полишає думка про покарання, — зглянувся на нього Філіп. — Це стає його нав’язливою ідеєю. Тому Рікард Іверо і варнякав про плаху з сокирою. Він чудово розуміє, щó чекає його в разі викриття… Гм… — Тут на його обличчі відбився сумнів.
— Що означає твоє „гм“? — пожвавився Ернан. — Що там у тебе?
Філіп трохи повагався, потім зітхнув:
— Гаразд, розповім. Тільки утримайся від своїх кпинів, Ґастоне, попереджаю тебе… Учора, як ви вже знаєте від Ернана, я провів ніч з Марґаритою. Однак запросила вона мене зовсім не для того.
— А для чого?
— Щоб вилити мені свою душу…
— Та ну! І як же вона це робила? Либонь, пальчики оближеш після такого виливання душі.
— Припини, Ґастоне! — гарикнув Ернан. — Тебе ж по-доброму просять притримати язика. Ще одне слово, і дам тобі щигля. Продовжуй, Філіпе.
— Тому я не стану переказувати всю нашу розмову, а лише коротко повідомлю те, що стосується справи. Отже, перше. Марґарита вирішила вийти заміж за ґрафа Шампанського…
— Щиро йому співчуваю, — вставив Ґастон і негайно отримав від Шатоф’єра обіцяного щигля.
— Але, — продовжував Філіп, — любить вона свого кузена Іверо.
— Що ти кажеш! — це вже не стримався Ернан. Вражений почутим, він не звернув ніякої уваги на щигля, яке не забарився повернути йому Ґастон. — Вона його любить?
— Гаразд, скажу інакше: він їй дуже дорогий. Та коли хочете знати мою власну думку, то після вчорашньої розмови з Марґаритою я переконаний, що вона справді закохана в нього і дуже хоче помиритися з ним. Однак він відкидає будь-які компроміси і твердо наполягає на шлюбові, як неодмінній умові примирення.
— Нічого не розумію, — знизав плечима Сімон. — Якщо вона закохана в віконта Іверо, чому тоді виходить за ґрафа Шампанського?
— Я також не розумію, — щиро визнав Філіп. — Вчинки жінок часто не піддаються ніякому лоґічному поясненню. І тому я не впевнений, що Рікарда Іверо чекає страта чи, хоч би, в’язниця.
— А що, по-твоєму, подружнє ліжко? — уїдливо спитався Ґастон.
— Це не виключено. Зрештою, Рікард Іверо не злочинець, він шаленець. Він просто з’їхав з глузду через Марґариту, і ґраф Біскайський вирішив скористатися з його божевілля, щоб чужими руками тягати каштани з вогню. От він і є справжній злочинець, безжалісний і холоднокровний.
— Отже, ти думаєш, що принцеса може подарувати віконтові Іверо замах на свою особу?
— Такий варіант я зовсім не відкидаю. Марґарита жінка парадоксальних рішень. Дізнавшись про все, вона може без зайвих розмов учепитися йому в горло, але може й кинутися йому на шию, до глибини душі зворушена таким палким коханням, готовністю швидше вбити її, ніж поступитися будь-кому іншому.
— Ти не жартуєш?
— Аніскілечки. Як я зрозумів, Марґарита панічно боїться втратити Рікарда Іверо, але ніколи не розглядала цю перспективу всерйоз. Навіть спробу самогубства вона сприйняла як звичайний шантаж з його боку. Проте останнім часом її почали мучити погані передчуття — як виявилося, не марні. І вчорашню розмову зі мною вона завела з таємною надією, що я зумію переконати її змінити своє рішення щодо заміжжя.
— Цебто вона хотіла, щоб ти умовив її вийти за віконта Іверо?
— Саме так. Але я не став цього робити. Навпаки, я доклав усіх зусиль, щоб вона не передумала.
— Чому? — запитав Сімон.
— А тому, дитинко, що мене не влаштовує шлюб Марґарити з Рікардом Іверо; мені ні до чого зміцнення королівської влади в Наваррі. Та й взагалі я не розумію, навіщо вона існує, ця Наварра — штучне утворення, зліплене з кастільських і ґалльських земель.
— Отже, — мовив Ернан, — ти проти примирення принцеси з віконтом?
— Рішуче проти.
— В такому разі, ти маєш погодитися, що їй не можна нічого розповідати, допоки віконт не буде викритий публічно.
Після секундних роздумів Філіп ствердно кивнув:
— Мабуть, твоя правда.
— І ти дозволиш мені діяти на власний розсуд?
— Е ні, друже, досить самодіяльності. З цієї миті я перебираю командування на себе. Зараз ти ляжеш в ліжечко, зо дві години поспиш (до речі, можеш залишитися в мене), а вранці сядеш на свого Байярда і, якщо не баритимешся, до полудня будеш у Памплоні. Я дам тобі вірчого листа до короля… Що хитаєш головою? Не згоден? Відмовляєшся коритися своєму сюзеренові?