Бланка сіла на траву і обсмикнула спідниці.
— Ти, звісно, пробач, Філіп, але так нічого не вийде, — рішуче заявила вона. — Тут не місце для… для цього.
— Але чому?
— Нас можуть побачити.
— Хто? Пташки?
— Ні, люди. Ця стежина веде до садиби лісника. А раптом хтось тут їхатиме, коли… коли ми…
— А то біда! Нехай бачать нас. Нехай заздрять мені… і тобі також.
Бланка зітхнула:
— Який ти безсоромний, Філіпе!
— Такий вже я є, — погодився він і нетерпляче потягнувся до неї. — Йди до мене, сонечко.
— Ні, — сказала Бланка, відсовуючись від нього. — Тільки не тут.
— А де?
— В замку.
— В замку? Ти мене вбиваєш, рідненька! Поки ми доберемося до замку, я помру від нетерпіння, і моя смерть буде на твоїй совісті. Їдьмо ліпше до садиби лісника. Сподіваюся, там знайдеться місце і для нас…
— Але до садиби ще далеко, — заперечила Бланка. — Щонайменше година їзди. І це якщо не баритися…
— От бачиш!
— Зате замок осьдечки поруч, — швидко додала вона. — Адже ми переважно блукали околицями. Найпізніше за чверть години ми вже будемо на місці.
— А ти не заблукаєш?
— Про це не турбуйся. Я добре пам’ятаю цю стежину ще з минулих відвідин Кастель-Бланко, вона веде прямо до замку.
— А ти не передумаєш?
— Про це також не турбуйся. — Бланка підсунулася до Філіпа і поклала голову йому на плече. — Тепер вже я тебе не відпущу. Тепер нарікай на себе, любий, так просто ти мене не позбудешся. Надто довго я чекала на цей день…
Весь шлях до замку вони подолали майже без розмов. Дорóгою Бланка знай змахувала з вій сльози. Філіп удавав, що не помічає цього, не наважуючись спитати в неї, чому вона плаче.
Розділ XLIX
На вправного ловця звір сам біжить
Присутність поруч з Рікардом Іверо його сестри Гелени Ернан врахував заздалегідь і мав намір позбутися її за допомогою Ґастона д’Альбре, а от Марія Араґонська й Адель де Монтальбан ніяк не узгоджувалися з його планами. Проте не можна сказати, що ця обставина дуже засмутила Шатоф’єра. Він лише передбачав певні ускладнення в зв’язку з необхідністю звільнитися від цих двох дам і вже встиг продумати кілька варіантів своїх подальших дій.
Однак всі побоювання Ернана виявилися марними, і ніяких додаткових заходів вживати йому не довелося. Щойно він разом з Сімоном приєднався до товариства, Марія Араґонська, обурено пирхнувши, демонстративно від’їхала від гурту.
— Що сталося, кузино? — спитала в неї Гелена, притримуючи коня. — Ви покидаєте нас?
— Так, — відповіла Марія і кинула на Сімона презирливий погляд.
— Чому?
— Я вже втомилася. І взагалі, даремно я вибралася на цю прогулянку. Нудно, нецікаво… Повернуся краще до чоловіка.
Бачачи, що рішення Марії остаточне, Гелена під’їхала до неї.
— Що ж, гаразд. Я, признатися, теж не в захваті від прогулянки і з задоволенням повернуся в замок… Адель, — звернулася вона до молоденької ґрафині де Монтальбан, — ви з нами?
Ґрафиня крадькома зиркнула на Сімона, трохи зашарілася і заперечно похитала головою.
Гелена розсміялася:
— Ну, як хочете, дорогенька, як хочете. Воля ваша. — Вона пришпорила коня. — До побачення, панове. Пригляньте за моїм братом, добре? Йому треба гарненько розвіятися після вчорашнього.
— Неодмінно, пані, — пообіцяв їй Ернан. — Ми всі наглядатимемо за ним.
Марія Араґонська, не зронивши ні слова, хльоснула батогом по крупу свого коня і поїхала вслід за Геленою.
Коли обидві дівчини зникли за деревами, Ґастон спантеличено запитав у Сімона:
— Признайся, хлопче, чим ти так накапостив пані Марії, що вона сахається від тебе, мов чорт від ладану?
— Нічого я їй не зробив, — розгублено відповів Біґор, почервонівши, як варений рак. — Зовсім нічого.
— Він лише спробував позалицятися до неї, — пояснив Ернан. — Гм… Про подробиці я делікатно умовчу.
Д’Альбре осміхнувся:
— І що він у ній знайшов, оце вже не збагну! Занадто худорлява, ноги як тростинки, груди ледь помітні, та й лицем не дуже вдалася. Важко повірити, що Ізабелла Юлія — її рідна сестра.
— Замовкни, Ґастоне! — різко промовив Ернан. — Не забувай, що з нами дама.
Адель де Монтальбан нагородила Шатоф’єра чарівною усмішкою. Як і більшість жінок, вона досі перебувала під сильним враженням від Ернанового виступу на турнірі і була трохи закохана в нього.
— Пан д’Альбре дуже помиляється, — сказала ґрафиня. — Він судить лише по зовнішності, а тим часом кузина Марія чудова людина, душевна і чуйна жінка, гарна подруга. Вона погордлива, але не зарозуміла, не чваниться і не дивиться на всіх згори, як її пихата сестра. І до вашого відома, сам Кра… ваш кузен Аквітанський свого часу упадав за нею.