— Ви помиляєтеся, пані, — поспішив втрутитися Ернан, бачачи, що їхня суперечка загрожує зруйнувати всі його плани. — Повірте, ми дуже потішені тим, що внучка великої королеви Хуани Араґонської віддала перевагу саме нашій компанії. А що ж до мого друга, ґрафа д’Альбре, то я всіляко перепрошую вас за його нетактовність і невихованість. Будьте до нього поблажливі, зважте на те, що зараз він у злому гуморі. Ви ж самі бачили, як пані Гелена позбавила його свого товариства, навіть не попрощавшись з ним.
— Он воно що! — розсміялася ґрафиня. — А я якось не звернула на це увагу. Авжеж, пане д’Альбре, вас справді можна зрозуміти. Щиро вам співчуваю.
Ґастонові вистачило розсудливості й витримки не огризатися.
— От і добренько, — підсумував Ернан. — Як я розумію, всі, крім пана Іверо, згодні заночувати в садибі лісника… Хвилечку! — З удаваним подивом він озирнувся навсібіч. — А де ж запропастився наш провідник? Друзі, ви не бачили, куди завіявся цей негідник?
— Здається, він поїхав услід за кузинами Марією та Геленою, — промовила Адель де Монтальбан. — Точно! Саме так і було.
— Отакої! — похитав головою Ернан. Він, звісно, не став говорити, що сам наказав провідникові негайно зникнути, тицьнувши йому в руку для більшої переконливості пару срібних монет. — Що ж нам робити? Адже без пана віконта ми запросто заблукаємо в цьому лісі.
— Кузене, — звернулася ґрафиня до Рікарда, який, похнюпившись, сидів на коні і думав про щось своє. — Невже ви кинете нас напризволяще?
— Ні, чому ж, — похмуро озвався він. — Я проведу вас до замку.
— Ну-у! — розчаровано протягла Адель.
— А там покажу стежину, що веде до садиби.
— І ми потрапимо туди якраз до заходу сонця, — констатував Ернан.
— А тоді вже похолодає, і я не зможу скупатися в струмку, — додала Адель. — Будь ласка, Рікарде, не впирайтеся. Прошу вас. Я вас прошу, — останні слова вона проворкувала і сліпуче всміхнулася йому. — Чому ви такий похмурий, кузене? Перестаньте, врешті, супитися.
— І справді, — підтримав її Ґастон. — Ваша сестра, віконте, просила подбати про вас, прослідкувати, щоб ви розвіялися. Що ж ми скажемо їй, коли ви повернетеся з прогулянки отакий — мов у воду опущений?
— Вам не зашкодив би келих вина, — зауважив Ернан. — Це у вас з похмілля.
На згадку про вино Рікард весь здригнувся і водночас мимоволі облизнув пересохлі губи.
— Я вчора добряче напився…
— Тим більше вам треба похмелитися, — наполягав Шатоф’єр. — Це має допомогти, адже подібне лікують подібним. У вас такий понурий, пригнічений вигляд… Вам просто необхідно випити!
Рікард видимо завагався.
— Власне, я б не відмовився від келиха вина, але…
— Але що?
— Випити можна і в замку. Я… я мушу повертатися.
— Прямо зараз?
— Ну… Ні, трохи пізніше. До ночі.
— Ага! — зі змовницьким виглядом закивав Ернан. — Зрозуміло! У вас побачення, так?
— Ну… Загалом, так… У певному сенсі…
— Але ж до настання ночі ще багацько часу. Якщо ми не баритимемося, то будемо в садибі десь на початку шостої, не пізніше. Там зробимо привал, перекусимо, вип’ємо, трохи відпочинемо, а до дев’ятої години повернемося в Кастель-Бланко… Не всі, звичайно, — він швидко поглянув на ґрафиню де Монтальбан. — Хто захоче, може скупатися й заночувати в лісниковім будинку. А я — так тому й бути! — поїду разом з вами. Це вас влаштовує, пане віконте?
— Я таки справді не проти напитися, — нерішуче промимрив Рікард. — Сьогодні в мене… в мене паскудний настрій.
— Ну, кузене! — підбадьорила його Адель. — Погоджуйтеся.
— Гаразд, — зітхнув Рікард. — Я згоден.
А в його голові блискавкою промайнула думка: якщо він добряче нап’ється і не зможе сісти на коня, щоб вчасно повернутися до замку, то…
Рікард пустив коня чвалом, наскільки це дозволяла йому лісиста місцевість. Четверо його супутників мчали слідом за ним, не відстаючи. Адель де Монтальбан справлялася зі своїм скакуном нітрохи не гірше за хлопців. Її слова про те, що у верховій їзді вона ні в чому не поступається чоловікам, виявилися не пустими хвастощами.
Приблизно в той же час, коли Філіп розбирався з Бланчиними підв’язками, п’ятеро наших молодих людей виїхали на вершину пагорба і побачили в двохстах кроках перед собою охайний двоповерховий будинок посеред великого двора, обгородженого високим частоколом. З протилежного боку садиби, біля самої огорожі, блакитною стрічкою звивався широкий струмок.