— Навпаки. Воно стало ще яскравішим, ще сліпучішим. Воно спалює моє серце дотла.
— Але ви ще не запропонували цьому сонечку свою мужню руку і своє палаюче серце.
— А я вже пропонував. Минулого року. Сонечко ясне пам’ятає, що воно відповіло?
Опустивши очі, Марґарита промовчала. Щоки її зашарілися.
— Ви надіслали мені, — після короткої паузи продовжував Тібальд, — здоровенні гіллясті оленячі роги, щоб — як було сказано в супровідному листі — трохи втішити мене, оскільки справжні, чоловічі, наставити мені відмовляєтеся. Було таке? Відповідайте!
— Так, — розгублено підтвердила вона. — Так я і зробила.
— Це був не дуже дотепний жарт. Але ущипливий. — Тібальд пришпорив коня. — У моїй мисливській колекції вистачає оленячих голів з рогами, — кинув він вже через плече, — і мені ні до чого ще одна пара, навіть подарована вами.
Марґарита також прискорила алюр свого коня і порівнялася з Тібальдом.
— Не беріть це близько до серця, ґрафе, — сказала вона. — Я визнаю, що тоді переборщила, мені дуже соромно і… і годі про це. Поговорімо краще про щось інше.
— І про що?
— Наприклад, про нашу закохану парочку, про Бланку та Красунчика.
— Пані! Ви знову…
— Та ні, ні! Жодного слова про укуси й інші пікантні штучки. Поговорімо про романтичний бік їхніх стосунків.
— Романтичний? — скептично перепитав Тібальд.
— Ну, звісно! Бланка вкрай романтична особа, та й Красунчик не в тім’я битий. А позаяк я дуже полюбляю ритися в брудній білизні, то охоче подивилася б, як вони кохаються на лоні природи. Тим більше, що білизна у них завжди чиста, вони жахливі чистуни, і якби я надумалася ритися…
— Принцесо! — обурено вигукнув Тібальд. — Припиніть…
— Е ні, ґрафе, це ви припиніть корчити з себе святенника, — огризнулася Марґарита. — Лицемір нещасний! Можна подумати, що я не читала ваші „Історії старої звідниці“, в яких ви безсовісно наслідуєте Боккаччо.
Тібальд почервонів.
— Це… знаєте… — присоромлено промимрив він. — У кожного є свої гріхи молодості. Десять років тому — тоді мені було шістнадцять, — і я…
— Тоді ви щойно втратили невинність і відразу ж уявили себе великим серцеїдом та неперевершеним знавцем жінок. Я вгадала?
— Власне… власне, так.
— То чому б вам не переписати ці історії з урахуванням накопиченого досвіду. І додати до них новелу про Красунчика з Бланкою — якщо хочете, її ми напишемо разом.
Тібальд пильно поглянув на неї:
— Ви це серйозно?
— Цілком.
— Але в такому разі в нас вийде не новела, а поема.
— Тим краще. І якою ж мовою ми її писатимемо — ґалльською чи французькою? Але попереджаю: французьку я знаю кепсько.
Тібальд гмикнув:
— А хіба є взагалі така мова?
— А хіба ні? — здивувалася Марґарита.
— Певна річ, що немає. Та мова, яку ви називаєте французькою, насправді франсійська — нею розмовляє Іль-де-Франс, Турень та Блуа; а моя рідна — шампанська. В різних областях Франції, якщо Францією вважати також і Бретань, Нормандію, Фландрію, Лотарінґію та Бурґундію, розмовляють кількома різними мовами — анжуйською, пуатвінською, бурґундською, бретонською, пікадійською, нормандською, валлонською, лотарінжською, фламандською…
— Ой! — з удаваним переляком вигукнула Марґарита. — Досить, припиніть! У мене вже голова обертом іде. Боюся, ви мене хибно зрозуміли, ґрафе. Кажучи про французьку, я мала на увазі мову знаті, духовенства, зрештою, просто освічених людей.
— Цебто франсійську?
— Так.
Тібальд знову гмикнув:
— Як не прикро про це говорити, але франсійська явно не дотягує до рівня загальнофранцузької мови.
— А яка з перерахованих вами дотягує?
— Ніяка.
— Оце так-так! — похитала головою Марґарита. — І що ж з вами, бідолашними французами, буде?
— Зрозуміло що. Рано чи пізно всі французи стануть ґаллами.
Марґарита здивовано підвела брови:
— Ви теж так думаєте?
— А чому „теж“?
— Бо так само вважає Красунчик. На його думку, Франція та Ґаллія мають бути і неодмінно стануть єдиною державою — як це було колись у давнину.
Тібальд кивнув:
— Цілком і повністю згоден з ним. І не так важливо, як називатиметься ця об’єднана держава — Великою Францією чи Великою Ґаллією, хто виграє об’єднувальні змагання — Париж чи Тулуза…
— А ви як думаєте?
— Гадаю, Париж програє. Ґаллам дуже пощастило, що понад триста років у новий час вони перебували під владою Риму.
— Пощастило, кажете?
— Як це не парадоксально, але це факт. Не кажучи уже про позитивний культурний вплив Італії, жорстка, централізована влада римської корони примусила ґаллів згуртуватися в боротьбі проти чужоземного панування. За три з половиною сторіччя перебування в складі Римської Імперії вони стали єдиним народом навіть у більшій мірі, ніж самі італійці. Вся ґалльська знать розмовляє однією мовою — ланґедокською чи, якщо хочете, ґалльською, а відмінності між діалектами простолюду далеко не такі значні, як у Франції. Єдино, чого бракує Ґаллії для її успішної експансії на північ, це сильної королівської влади.