Выбрать главу

— Загалом так.

— Все! Я второпала. Можеш продовжувати.

— Так от. Коли принци підросли і стали чоловіками, король, їхній батько, вирішив, що надійшов час їм одружитися. Дав він кожному по стрілі…

— Ось! — з удаваним пафосом вигукнула Марґарита. — Ось вони, стріли!

— До чого я й веду, — сказав Тібальд. — Слухай далі, отут і починається зав’язка. Цей король дав своїм синам стріли і звелів їм вийти в чисте поле і вистрілити в різні боки.

— Навіщо?

— Щоб вони знайшли собі наречених.

— Невже він думав, що коли принци бебехнуть стрілами в небо, то звідти їм зваляться наречені?

— Аж ніяк. Королівська воля була така: нехай кожен принц пустить навмання стрілу, і дівчина красна, що підбере її, стане його дружиною.

— Треба ж такий король був! — прокоментувала Марґарита. — І звали його, либонь, Якийсь-там Йолоп. Сини, дізнавшись про його рішення, напевно, подуріли від щастя… Ха! А коли стрілу підбере не дівчина красна, а якийсь чолов’яга?

Тібальд зітхнув:

— Жодну із стріл чоловік не підібрав. Старшому синові дісталася ґрафівна, середульшому — купецька дочка, а найменшому — жаба.

— Тьху! Так я і знала, що нічого путнього з цієї королівської витівки не вийде. Треба сказати, королю ще дуже пощастило, адже всі три стріли могли потрапити до жаб, кіз або овець… І що ж робив той третій, Жоанчик?

— Батько примусив його одружитися з жабою.

— Пречиста Діва Памплонська! Яке самодурство, яка витончена жорстокість! Мало того, що він Бовдур, то йому ще й жабу в жінки підсунули.

— Словом, обвінчались вони… — з останніх сил повів далі Тібальд.

— Хто?

— Жоанчик з жабою.

— Побий мене грім! Як міг грецький патріарх допустити таке святотатство?

Тібальд голосно застогнав:

— Господи Ісусе! Я цього не витримаю!

— Чого?

— Твоїх дурних коментарів.

— Але ж і казка дурна. Я ніяк не збагну, в чому її сенс.

— Та в тому, що принцеса виявилася сущою жабою… То пак, жаба виявилася найсправжнісінькою принцесою.

— На що ти натякаєш? — грізно запитала Марґарита.

— Ні на що! Ні на що я не натякаю! — закричав Тібальд і перекинув її навзнак. — Просто жаба, з якою одружився Бовдур, була зовсім не жабою, а зачарованою красунею-принцесою. В кінці казки Жоанчик звільнив її від злих чар, і зажили вони щасливо, стали народжувати дітей…

— І до чого ти все це ведеш?

Тібальд жадібно поцілував Марґариту в губи.

— А до того, що я не Бовдур. Я не виходив у чисте поле і не пускав стрілу навмання. Але я врятував від розбійників пришелепуватого Ґотьє і дав йому арбалета, з якого він згодом вистрілив прямо у вікно королівського кабінету, чим перешкодив своєму батькові видати тебе заміж — кажуть, за Красунчика. Філіп Аквітанський, звісно, не злий чаклун, та мені все одно, злий він чи добрий, це неістотно. Головне, що я, саме я, опосередковано через Ґотьє, врятував тебе від цього шлюбу.

— Звільнив від злих чар, — задумливо додала Марґарита і раптом здригнулася всім тілом. — Боже милостивий! Боже… Як мені тоді пощастило! — Вона ривком притислася до Тібальда. — Яке щастя, що я не вийшла за Красунчика!… І все ти, ти! По суті, це ти врятував мене від нього.

— Ти дуже боїшся його? — запитав Тібальд, украй вражений її запалом. — Чому?

— Він страшна людина… Ні, взагалі він гарна людина — та лише як друг. А якби я стала його дружиною… Брр!… Ліпше забудьмо про нього.

— Гаразд, забудьмо. Продовжимо розмову про нас.

— А нам немає про що розмовляти, Тібальде, — сумно промовила Марґарита. — Я вже все вирішила.

Тібальдове серце тьохнуло. З тремтінням в голосі він запитав:

— І який буде твій вирок?

— Твоя дурна казка переконала мене. Я скорюся своїй долі.

— Цебто…

— Незабаром ми одружимося. Сподіваюся, ти готовий до весілля?

Тібальд випустив Марґариту з обіймів і знесилено поклав голову на подушку поруч з її головою.

— Ти серйозно, люба?

— Такими речами я не жартую. Я згодна стати твоєю дружиною.

Кілька довгих, як вічність, секунд вони мовчали. Нарешті Тібальд промовив:

— Ти кажеш це таким тоном, ніби збираєшся поховати себе живцем.

— Можливо, так воно і є, — відчужено відповіла Марґарита. — Цілком імовірно… Певна річ, ти можеш відмовитися від цього шлюбу, зробити шляхетний жест — поступитися мною Рікардові…

Тібальд підвівся і міцно схопив її за плечі.

— Ні, ні і ні! Я нікому тобою не поступлюся. Я не такий шляхетний, як ти думаєш. Я справжній еґоїст і себелюб… і ще тебелюб. Я люблю тебе і зроблю тебе щасливою. Я так люблю тебе, що мого кохання вистачить на нас двох з лихвою. Обіцяю, що ти ніколи не пошкодуєш про свій вибір.