— О, Господи! — пробурмотіла вона розгублено. — Що на мене найшло?!… Даруйте, друзі, ради Бога. Я така нетактовна, я зовсім не скромна. Але я… Я це з кращих… Ох!… Перепрошую, кузене, та раз я вже повернулася… Загалом, скажи мені, Філіпе: ти справді любиш Бланку? Тільки відверто.
— Так, — відповів він, пристрасно дивлячись на Бланку. — Я її дуже люблю.
— І вона дуже любить тебе. Будь ласка, не кривдь її, дуже прошу… Вона просто обожнює тебе.
— Не скривджу, — пообіцяв їй Філіп. — Не хвилюйся, Гелено. Бланка сама не дасть себе скривдити.
— Ти тільки не подумай нічого такого, кузене…
— Боронь Боже, кузино! Запевняю тебе, я нічого такого не думаю. Зараз я взагалі не в змозі думати.
Гелена закотила очі і протяжно застогнала:
— Так, звісно! От я недотепа! Ну, що ж це зі мною діється?! Даруйте… Даруйте…
Вона підібрала спідниці і прожогом вибігла з спальні, гучно хряснувши за собою дверима.
— Гелена чудова дівчина, — сказав Філіп, знову подумавши про Рікард. — Така весела, товариська, безпосередня. І дуже душевна. У тебе гарна подруга.
— Так, гарна, — погодилася Бланка. — Вона найкраща з подруг. Я її дуже люблю.
— І вона тебе дуже любить. А як переживає за тебе, треба ж! — Він пильно подивився їй в очі. — Цікаво, чим ти її приворожила? Незважаючи на її палкі запевнення, мені все-таки здається, що вона несвідомо почуває до тебе…
— Філіпе! — вигукнула Бланка, трохи не задихнувшись від обурення. — Думай, що кажеш!
— Я кажу, що думаю, любонько, — лагідно відповів Філіп. — Ти така прекрасна, що перед тобою не встоїть ніхто — ні жінки, ні чоловіки… Ну, гаразд, замнемо цю справу.
Він дбайливо опустив Бланку на ліжко, сам приліг поруч і ніжно поцілував її в губи.
— Філіпе, — прошептала вона. — Боюся… Боюся, я зараз не зможу…
— Я теж не зможу, рідна. — Він ухопив губами пасмо її волосся і потяг до себе. — Я ще ніколи так не стомлювався.
— Ми з тобою ніби подуріли, Філіпе.
— Атож, здорово у нас вийшло. Ти хочеш спати?
— Ні… Тобто, не дуже. Я вже трохи виспалася, але… Розумієш, мені трохи болить…
— Розумію, — сказав Філіп. — До речі, мені теж болить. Ти мене всього покусала.
— Ах, Філіпе!… — промовила Бланка, горнучись до нього. — Я… я цілковито втратила розум.
— Ми виробляли з тобою все, що я порадив тоді Ґабріелю, — продовжував він. — Тобі не соромно?
— Ні, Філіпе, не соромно. Ніскілечки не соромно.
— Правда? І чому?
— Бо я люблю тебе. Насправді люблю, по-справжньому. Понад усе на світі люблю. Гелена не помилилася, вона зрозуміла це раніше за мене.
— А ти коли зрозуміла?
— Лише сьогодні. Там, у лісі, коли ти пестив мене. Тоді я зрозуміла, що віддавна закохана в тебе. З самого початку, з першої нашої зустрічі. Боже, яка я була дурна!… Пам’ятаєш той день, коли ти приїхав у Толедо?
— Так, кохана, пам’ятаю. Чудово пам’ятаю — ніби це було вчора.
— Тоді я… Тоді в мене…
— Тоді ти стала дівчиною, — допоміг їй Філіп.
— Так. Уперше. І я була дуже налякана. Але Альфонсо втішив мене. Він сказав, що тепер я доросла дівчина і можу вийти заміж. А коли я побачила тебе — ти був такий гарний! — то вирішила: оце мій майбутній чоловік.
— Правда?
— Так. Ти дивився на мене, всміхався, крадькома пряв мене очима, і я подумала, що бути жінкою не так вже й погано, якщо це дозволить мені стати дружиною такого милого, такого вродливого, такого… Я бачила, з яким захопленням дивилися на тебе всі мої старші подруги і навіть дорослі дами. Вони просто помруть від заздрості, думала я, коли ми з тобою одружимося… А потім… потім мені сказали, що, трохи подорослішавши, я стану королевою Італії…
— І ти перестала цікавитися мною як мужчиною?
— Не зовсім так. Я примусила себе бачити в тобі лише друга. І все ж… Коли в тебе був роман з Норою, я просто божеволіла від ревнощів. Тоді я часто мінялася з нею сукнями і… іноді я навіть надягала її білизну. Тепер я розумію, що мені дуже кортіло бути на її місці; в її одязі я відчувала себе мовби трішки нею. Тому я й влаштовувала все так, щоб люди думали, ніби це я зустрічаюся з тобою. Даремно Нора дякувала мені за таку самопожертву — я робила це для себе, задля власного задоволення, хоч сама про це не підозрювала. І знаєш, думка про те, що в мене крадькома тикають пальцями, що за моєю спиною шепчуться про мене, була мені приємна. Я згоряла від сорому і водночас відчувала неймовірну насолоду. А коли батько викликав нас з Норою та Альфонсо до себе і грізно промовив, звертаючись до мене: „Ах ти ж безсоромне, розпусне дівча!“ — я трохи не задихнулася від щастя…