— Гаразд, біс з ними обома — і з тим розбійником, і з метром. Мене цікавить Рікард.
— В тім-то й річ, що цей метр, здається, безпосередньо зв’язаний з тим, що трапилося з кузеном Іверо.
— Нічого не розумію! — сказала Марґарита, натягуючи на себе сукню.
— І я нічого не розумію. — Не чекаючи, коли принцеса сама попросить її про це, Адель стала допомагати їй одягатися. — Коли я вирішила повернутися до кімнати і вже почала підійматися сходами, як раптом почула стогони…
— Це був Рікард?
— Так.
— Де він зараз?
— Там, де я його знайшла. У невеликій кімнаті під сходами.
— Він сильно побитий?
— Дуже сильно. Він був непритомний. За ним доглядав слуга — здається, особистий камердинер кузена Красунчика.
— Оце так!
— Але я не впевнена, там було досить темно. До того ж я розмовляла не з ним, а з метром… ага, пригадала! — з метром Ліворесом.
— І що він вам сказав?
— Нічого конкретного. Я вимагала від нього пояснень — ви ж розумієте, кузино, Рікард мені не чужий, і я вважала своїм обов’язком…
— Так, безперечно. Я розумію вас, Адель. Рікард ваш двоюрідний брат, і ви мали повне право вимагати пояснень.
— Проте метр Ліворес відмовився будь-що пояснювати. Він, бачте, заявив, що це державна таємниця, і без вашого на те дозволу чи дозволу вашого батька, він не має право нікому ні про що розповідати.
— Ти ба! Державна таємниця?
— Атож. Тоді я сказала цьому зухвалому метру, що ви тут, у садибі.
— І що він?
— Він дуже стривожився. Сказав, що справа невідкладна і що пан де Шатоф’єр з паном д’Альбре якраз і поїхали в Кастель-Бланко, щоб попередити вас про змову.
— Про змову?! — вигукнула Марґарита.
— Саме так він і висловився: попередити про змову.
— Де він?
— У вільній кімнаті навпроти. Я розважила, що ви напевно захочете переговорити з ним віч-на-віч, тому веліла йому піднятися разом зі мною.
— Ви правильно вчинили, кузино, — сказала Марґарита. — Дуже правильно… От дідько! Схоже, справджуються найгірші мої побоювання.
— Які побоювання? — подав голос Тібальд, який все ще лежав у ліжку.
— Це з приводу продажу душі Сатані, — відповіла принцеса, розправляючи сукню. — Чи кузенові Біскайському — що, як я вже казала, не має принципової відмінності. Адже, в суті, все одно кому продаватися — господареві чи його слузі… Гаразд, Тібальде, зараз я піду поговорю з цим метром… — Марґарита мимоволі притисла руки до грудей в марній спробі вгамувати болісне щеміння в серці. — А ти поки вдягнися і чекай мене тут. Кузино, — звернулася вона до ґрафині, — пригляньте, будь ласка, за Рікардом. Я скоро прийду.
За чверть години Марґарита в супроводі Тібальда та метра Лівореса спустилася сходами на перший поверх. Її обличчя було біле, мов крейда, і нерухоме, як у статуї. Її рухи були якісь скуті, незграбні, позбавлені звичної ґрації; вона ступала, ледве згинаючи ноги, ніби на ходулях.
Під сходами біля дверей стояв Ґоше. Він вітав принцесу шанобливим поклоном.
— Ваша високосте…
— Як пан віконт? — безбарвним голосом довідалася Марґарита, відчужено дивлячись крізь слугу.
— Його світлість вже отямилися, а коли дізнались, що ваша високість тут, побажали зустрітися з вами.
— Ґрафиня там?
— Так, ваша високосте. Її світлість звеліли мені вийти.
— Добре, — сказала Марґарита. — Ви всі залишайтеся тут. Вас це також стосується, Тібальде.
Вона ввійшла до невеликої кімнати, освітленої тьмяним світлом однієї свічки, що кіптявіла в свічнику на грубо збитому столі. У протилежному кутку кімнати стояло вузьке ліжко, біля якого сиділа на табуреті Адель де Монтальбан. Угледівши принцесу, вона швидко звелася на ноги.
— Мені залишити вас, кузино?
— Так, будь ласка.
Дошки ліжка заскрипіли. Почувся стогін, а потім слабкий голос Рікарда:
— Марґарита… Вона тут?…
Адель мовчки вийшла з кімнати, щільно зачинивши за собою двері. Тоді Марґарита підійшла до ліжка, опустилася на табурет і зміряла Рікарда пильним поглядом.
Він лежав навзнак, одягнений лише в спідню білизну, місцями забруднену кров’ю; на шиї у нього на тонкому золотому ланцюжку висів медальйон. Обтерте вологою ганчіркою обличчя було все в саднах та синяках, обидві брови були розбиті, а з носа й потрісканих губ сочилася кров. Очі його скорботно й винувато дивилися на Марґариту.
— Що ти накоїв, Рікарде? — з невимовним болем у голосі промовила вона. — Що ж ти накоїв?!
— Збирався допомогти кузенові Біскайському вбити його сестру.
— Це я знаю. Але навіщо?
— Він сказав…