— Я не збираюся заважати тобі, — сказала Марґарита, ось-ось ладна розридатися. — Ковтай.
Рікард секунду позволікав, потім важко зітхнув, застогнав і простягнув кульку їй.
— Візьми.
— Навіщо?
— Візьми!
Обережно, ніби боячись обпектися, вона взяла двома пальцями кульку і оглянула її зблизька. На дотик вона була м’яка і пластична, як щойно замішане тісто.
— І що мені з нею робити?
— Сама вирішуй, — відповів Рікард. — Я вже казав тобі, що я малодушна людина. Я злочинець, я божевільний, але мені бракує мужності взяти на себе ще один гріх, вчинивши самогубство. Тепер моя доля цілком залежить від тебе — або ти прирікаєш мене на суд і страту, або… або я прийму цю отруту з твоїх рук і з твоєї волі. Ти наслідна принцеса, ти маєш право карати й милувати, я віддаюся на твій суд — таким чином, це не буде ні вбивство, ні самогубство.
Марґарита довго мовчала, роздумуючи. Потім спитала:
— Тобі не буде боляче?
— Ні. Я просто засну і більше ніколи не прокинуся.
— Ти певен?
— Так, я прочитав це в книзі моєї матері, де вона записує результати всіх своїх дослідів.
Ще трохи повагавшись, Марґарита підвелася з табурета, відійшла до стола і повернулася назад з кухлем води в руці.
— Тобі, мабуть, потрібно запити, — тремтливим голосом мовила вона, сідаючи на край ліжка.
— Отже, ти вирішила?
— Так, Рікарде. Нас надто багато зв’язує, щоб я дозволила чужій людині позбавити тебе життя.
З цими словами вона поклала йому до рота кульку з отрутою і піднесла до його вуст кухоль.
— Побудь зі мною, люба, — попросив Рікард, випивши воду. — Це займе не більше ніж півгодини.
Марґарита лише кивнула у відповідь, судорожно зчепивши зуби і насилу стримуючи сльози. Вона зручніше вмостилася на ліжку і поклала його голову собі на коліна.
— Я помру щасливим, Марґарито, — вдячно прошептав він. — Останні тижні мого життя були справжнісіньким пеклом на землі, але перше ніж я потраплю до пекла підземного, я проведу кілька хвилин у раю.
Марґарита тихо схлипнула.
— Кохана, — знову озвався Рікард, голос його вже був сонний. — Ти пам’ятаєш ту нашу останню розмову?
— Так, пам’ятаю.
— Тоді ти сказала, що любиш мене…
— Я сказала правду, любий. Ти був єдиний, кого я кохала по-справжньому.
Вона знайшла в собі сили говорити йому ласкаві й ніжні слова, тим часом як серце її розривалося від горя, а до горла раз за разом підкочувався тугий клубок. Хвилини для неї розтяглися в сторіччя, кожне слово давалося їй через силу. Їй здавалося, що вже минула ціла вічність; здавалося, що вона вже постаріла і помре разом з ним, якщо не раніше за нього. Та врешті Рікардове тіло обм’якло, він заснув, дихання його поступово слабшало, а за якийсь час зникло зовсім.
Марґарита встала, поклала його голову на подушку і, опустившись навколішки, притислася вухом до його грудей.
Рікардове серце, що вміло палко кохати і пристрасно ненавидіти, мовчало. Марґарита почула лише тишу, що вибухнула для неї, як сотні гуркотів грому. І гіркі сльози болю, туги та відчаю потекли з її очей.
— Прощавай, Рікарде, — прошептала вона, здригаючись від беззвучного ридання. — Прощавай, моя нездійснене кохання… І пробач мені, пробач… Занадто пізно я зрозуміла, що ми були створені одно для одного…
Коли Марґарита вийшла з кімнати, її обличчя було спокійне, і лише запалені очі свідчили про те, що недавно вона плакала, — та в напівтемряві коридору цього ніхто не помітив.
— Він помер, — незворушно промовила принцеса. — Хай простить його Господь.
Адель де Монтальбан пронизливо скрикнула і поточилася. Вона б так і впала на підлогу непритомна, якби в останній момент Тібальд не встиг підхопити її.
— Ґрафе, — сказала йому Марґарита. — Ви залишитеся тут до ранку і доглянете за кузиною. Зараз вона не в змозі повернутися в замок, тим більше що я їхатиму швидко.
— Але… — почав Тібальд.
— Ніяких „але“! До замку мене супроводжуватимуть Ґоше і метр Ліворес, так я вирішила. Зараз ми допоможемо ґрафині піднятися в її кімнату — здається, вона потроху отямлюється, — укладемо її в ліжко, і ви залишитеся з нею. А ти, Ґоше, поки приготуй коней до від’їзду.
— Буде зроблено, ваша високосте, — з поклоном відповів Ґоше і негайно попрямував до виходу.
Услід за ним подався й метр Ліворес. Коли вони вийшли у двір, він задумливо промимрив:
— Цікаво, хто цей француз — наш майбутній король чи просто ще один коханець пані?
Ґоше обернувся і з щирим здивуванням поглянув на нього.