— Що правда, то правда, — промовив Шатоф’єр. — Філіп змалку був неабияким серцеїдом, дівчата довколо нього так і вилися. А в Кастілії він так загуляв… Між іншим, пліткарі кажуть, що навіть Констанца Орсіні не встояла перед Філіповими чарами.
Герцоґ насилу сховав усмішку.
— Сумніваюся, — сказав він. — Філіп дуже поважає принца Альфонсо, щоб звабити його дружину. В усякому разі я в це не вірю.
— А от щодо Марії Араґонської ніяких сумнівів немає, — правив своєї Ернан. — Не даремно ж принц Фернандо де Уельва так уївся на Філіпа. Ще б пак! Адже з ласки вашого сина у нього виросли отакенні роги. — І Шатоф’єр підняв догори руки, показуючи, які саме. — Та безперечно, найгучніша з усіх Філіпових перемог, це принцеса Бланка. Кажуть, що короля замалим грець не побив, коли він дізнався про гріхопадіння своєї старшої дочки.
Герцоґ кивнув:
— Авжеж, до мене доходили чутки, що тоді був добрячий скандал. Однак про цей роман розповідають стільки всього, що я навіть не знаю, чому вірити, а чому ні, важко зрозуміти, де кінчається правда і починається вигадка. Так, за моїм відомостями, Філіп збирався одружитися з Бланкою, і про серйозність його намірів свідчило хоча б те, що восени він звернувся до найсвятішого отця за дозволом на цей шлюб. Аж раптом я дізнаюся, що король якось похапцем віддав Бланку за ґрафа Біскайського. Дивина та й годі! — Герцоґ розгублено знизав плечима. — І якщо це Філіп відмовився від цього шлюбу, то він утнув велику дурницю. Бланка була б чудовою партією для нього. Кажуть, вона вродлива, розумна, порядна. До того ж батько зробив її ґрафинею Нарбоннською — ще коли ладив її за дружину Авґустові Юлію Римському.
— Гарний посаг, — погодився Шатоф’єр. — Було б заманливо приєднати Нарбонн до Ґасконі. Якщо коли-небудь Філіп надумає потіснити свого дядька з престолу, то він ще пошкодує, що свого часу не одружився з принцесою Бланкою.
Герцоґ пильно подивився на Ернана, але від коментарів утримався.
„Нове покоління, — з сумом подумав він, втомлено опустивши погляд. — Молоде, невгамовне, войовниче. Боюся, дуже скоро настане край хиткому миру в Ґаллії…“
Цієї миті за живою зеленою стіною з виноградної лози почулося шелестіння гравію під чиїмись ногами і рипіння шкіряного взуття. Кроки були швидкі, впевнені, вони лунали все ближче й ближче і затихли біля входу в альтанку.
Герцоґ підвів очі й побачив на порозі невисокого стрункого юнака двадцяти років, із золотистим волоссям і небесно-синіми очима. Його костюм та черевики були покриті свіжим пилом, а строкате перо на капелюсі зламане. На вродливому обличчі юнака блукала збентежена усмішка.
— От я й повернувся, батьку, — схвильовано мовив він.
Лише з другої спроби герцоґові вдалося звестись на ноги.
— Ласкаво прошу додому, Філіпе, — важко дихаючи, сказав він і, спершись рукою на край стола, зробив один невпевнений крок назустріч синові. — Я радий, що ти повернувся до мене… — Тут голос його зірвався на схлип. Долаючи раптову слабість, він швидко підступив до Філіпа і після секундних коливань міцно обняв його за плечі. — І пробач мені, синку. Якщо зможеш…
Філіп теж схлипнув. На очі йому набігли сльози, та він не соромився їх. Лише зараз він у повній мірі збагнув, як бракувало йому раніше батьківської любові й турботи. Упродовж багатьох років між двома рідними по крові людьми стояла тінь давно вмерлої жінки — дружини одного, матері іншого. Вона заважала їм зблизитися, зрозуміти один одного, відчути себе членами однієї сім’ї; вона була каменем спотикання в їхніх стосунках. І знадобилося цілих два десятиріччя, щоб вона, нарешті, пішла туди, де їй належало бути — у царство тіней, звільнивши в чоловіковім серці місце для сина, а синові повернувши батька…
Незабаром біля фонтана перед альтанкою зібралися майже всі герцоґові дворяни, а той, відступивши на крок, ніяк не міг відвести від Філіпа сяючого погляду. Вперше він дивився на нього очима, з яких спала облуда минулих літ, уперше він бачив у ньому свого сина, свою кров і плоть — а також кров і плоть жінки, яку любив понад усе на світі.
— Господи! — прошептав герцоґ. — Таж у тебе материнська усмішка, Філіпе!… Як я не помічав цього раніш?
— Раніше я ніколи не всміхався у вашій присутності, — тихо відповів той. — Тепер буду… Неодмінно буду…
Розділ IX
Бланка Кастільська
Між подіями, описаними у двох попередніх розділах, лежить відрізок часу довжиною майже в сім літ. Про Філіпове кохання до Луїзи можна скласти мелодраматичну історію з траґічним фіналом, а про його любовні пригоди в Толедо — грубу збірку новел у жанрі крутої еротики, проте це завело б нас далеко вбік від торованого нами шляху. Тому ми, не мудруючи зайве, вчинили так, як вчинили, — одним махом перестрибнули через сім років і… зупинилися в розгубленості. Життя — це пісня, а з пісні слів не викинеш; так і прожиті Філіпом роки на чужині не можна просто викреслити з його біоґрафії. А тим більше, що при кастільському дворі його життя тісно перепліталося з життям іншого героя нашої повісті, вірніше, героїні, про яку зараз і піде мова…