Філіпові дуже хотілося знати, чому батько так журиться через те, що колись відмовився назвати старшу дочку Хайме III своєю невісткою. Проте він бачив, що зараз герцоґ не схильний вдаватися в деталі, а тому стримав свою цікавість, відклавши з’ясування цього питання до кращих часів.
— Що було, те спливло, батьку. Коли вже на те пішло, я теж не безгрішний. Мій перший шлюб не можна назвати вдалим, і ваші докори того пам’ятного дня були образливі за формою, але справедливі по суті. Тоді я був нестямно закоханий і вчинив як звичайна людина, а не як державний муж, не замислюючись над наслідками свого вчинку. Друзі намагалися напоумити мене, навіть Ернан, і той мусив визнати… — Філіп не закінчив свою думку і махнув рукою, ніби відганяючи від себе сумні спогади та важкі думи. — Але зараз, — твердо продовжував він, — я вирішив обрати собі дружину, виходячи суто з державних міркувань, керуючись інтересами всього нашого роду.
— Ось виходячи з таких міркувань, — з готовністю відгукнувся герцоґ, — я пропоную на твій розгляд два варіанти: або шлюбний та політичний союз з могутньою європейською державою, або шлюб з багатою спадкоємицею, який дозволить нашому родові стати не просто найвпливовішим, а й домінуючим у всій Ґаллії.
— Багата спадкоємиця, це Марґарита Наваррська? — здогадався Філіп.
— Так, вона, — ствердив герцоґ. — Дочка Александра Десятого.
— Гм… Кажуть, дика штучка.
— І дуже вигідна для нас партія. З усіх поглядів вигідна. Проте…
— Проте, — жваво підхопив Філіп, — з доброчесністю Марґарити… як би це сказати попристойніше?… словом, не все гаразд.
— Ти також не чернець, сину мій, — з добродушною усмішкою парирував герцоґ. — Гадаю, що спадок — ціле королівство, хоч і невелике, — дає нам вагомі підстави для поблажливості. Наразі мене турбує не сумнівна цнота наваррської принцеси, а деякі інші особливості її характеру.
— А саме?
— Те, що ти сказав. Вона дика штучка.
Філіп самовпевнено осміхнувся:
— Ну, це вже мій клопіт. Я їй швидко кігті обламаю.
Герцоґ похитав головою:
— Не так все просто, Філіпе. Щоб обламати їй кігті, як ти висловлюєшся, слід щонайперше одружитися з нею. А з цим якраз і може виникнути заминка.
— Так, справді, — мовив Філіп, куйовдячи своє золотаве волосся. — Кажуть, що Марґарита й думати не хоче ні про яке заміжжя, а королю бракує рішучості своєю волею примусити її до одруження.
— Отож-то й воно. Відколи помер принц Рікард і Марґарита стала наступницею престолу, дон Александр майже щомісяця отримує дуже заманливі пропозиції — і всі їх відхиляє. Попервах він чинив так з власної ініціативи, мовляв, його дочка ще мала, нехай підросте трохи, а потім вже затялася сама Марґарита: не хочу, каже, заміж, і квит — видно, ще не нагулялася досхочу. Щоразу, коли батько заводить з нею розмову про її можливе одруження, вона влаштовує йому бурхливі сцени — то з криками та лайкою, то зі сльозами — в залежності від настрою. Коли ж король пробує наполягти на своєму, Марґарита геть скаженіє, влаштовує істерику і вчиняє справжній погром, трощачи все, що підвертається їй під руку.
— Оце так-так! Я чув, що за вдачею Марґарита не янгол, проте не думав, що вона суща фурія.
— Можеш не сумніватися, фурія ще та. Зокрема тому король і мріє чимшвидше віддати її заміж, сподіваючись, що тоді вона вгамується. — Герцоґ скептично усміхнувся. — Блаженний, хто вірує. Особисто я вважаю, що цьому вже нічим не зарадиш. Марґарита вдалася в свою матір не лише вродою, а й характером — така ж невгамовна і сварлива, примхлива та норовиста, без скандалів просто жити не може, як риба без води. Взяти хоча б останній її вибрик.
— Який?
— Ну, з Інморте.
— З Інморте? — перепитав Філіп. — А що між ними сталося?
Герцоґ здивовано підвів брови:
— Хіба ти нічого не чув?
— Та начебто нічого… А втім, ні, таки чув. Кажуть, у березні наваррський король посварився з ґросмейстером єзуїтів… Отже, і тут не обійшлося без Марґарити?
— Ясна річ. Останнім часом жоден гучний скандал у Наваррі не обходиться без її участі. А цей був особливо гучний. Далебі, дивно, що ти так мало чув про нього.
— Тоді я був на війні, — коротко відповів Філіп.
— Атож, — погодився герцоґ. — Якраз тоді ти воював в Андалусії. — Раптом він хитро примружився і додав: — Бої, а в часи затишшя — гарненькі мавританочки. Де ж там було прислухатися до пліток!