Ґабріель простягнув був руку, щоб відкинути полог ліжка, та враз відсмикнув її, ледве торкнувшись пальцями шовкової тканини. Обличчя його почервоніло до самих вух.
— Вам більше нічого не треба? — запитав він.
— Ні, друже, — відповів Філіп. — А втім, зачекай!
— Прошу?
— Все-таки сходи до Амеліни, і якщо вона не спить, скажи їй… Скажи, що я…
Ґабріель нервово всміхнувся, ще дужче почервонівши.
— Це зайве. Вона от-от має прийти.
— І тому ти так бентежишся?
— Ну… Гадаю, пані Амелія не хоче, щоб хтось побачив її вночі у ваших покоях.
— Твоя правда, — погодився Філіп. — В такому разі перевір, чи не надумався якийсь заповзятий служака встати на варті біля самого входу, а якщо так, то прожени його до кінця коридору. За Ґоше можна не турбуватися — він вишколений слуга, навіть мені не признається, що бачив у мене жінку… Мабуть, це все. Бувай здоровий, братику.
— На добраніч, — кивнув Ґабріель і квапливо вийшов з кімнати.
Зо хвилю Філіп стояв нерухомо, втупившись поглядом у двері, і гадав, як довго йому доведеться чекати на Амеліну і чи прийде вона взагалі. Раптом за його спиною почулося вельми підозріле шарудіння. Він здригнувся, рвучко обернувся на звук і побачив, що з-за полога ліжка виглядає гарненька дівоча головка в облямуванні золотавого волосся. Її великі сині очі зустрілися з його очима.
— Ну! — нетерпляче озвалася вона.
— Амеліно… — вражено прошепотів Філіп. Тепер він збагнув, чому так бентежився Ґабріель — у кімнаті пахло жіночими парфумами!
Амеліна зіскочила з ліжка на вкриту м’яким килимом підлогу, підійшла до приголомшеного Філіпа і взяла його за руки. У нього млосно защеміло серце.
— Ґабріель угадав…
— Я все чула. Він мовчатиме?
— Мовчатиме, будь цього певна. — Філіп зміряв її тендітну постать швидким поглядом: вона була одягнена лише в мереживну нічну сорочку, що сягала їй майже до щиколоток. — Ти що, отак і прийшла?
Амеліна тихо розсміялася.
— Звісно, ні, любий. Хоч я й божевільна, але ж не настільки! Я роздяглася тут, а вбрання сховала за ліжком.
— Боже мій!… Ти…
— Так, — сказала вона, пристрасно дивлячись йому в очі. — Я вже все вирішила. Давно вирішила. Я знала, що рано чи пізно це станеться. І коли ми отримали звістку про твоє повернення, я мало не сказилася від щастя. Я їхала до Тараскона не на твою коронацію, а щоб побачити тебе, щоб… щоб бути з тобою тут, у твоїй спальні, щоб належати тобі… Чому ти не цілуєш мене, Філіпе? Любий мій, коханий…
Він рвучко притиснув Амеліну до себе і покрив її розпашіле лице ніжними поцілунками. Потім опустився навколішки й обняв її ноги.
— Амелінко, рідна моя сестричко…
— Ні, Філіпе, — твердо мовила Амеліна. — Я більше не хочу бути твоєю сестричкою — ні рідною, ні двоюрідною. Я хочу бути твоєю коханою.
Філіп потерся щокою об її стегно. Крізь тонку тканину сорочки він відчував тепло живого тіла — такого звабного і жаданого. Амеліна куйовдила його чуприну; йому було трохи боляче і невимовно приємно, раз по раз він стогнав від насолоди.
— А знаєш, любий, ніхто не вірить, що між нами нічого не було. Навіть Ґастон. Коли наш лікар сказав йому, що я ще незаймана, брат довго реготав, потім розсердився, обізвав метра дурнем та неуком і трохи не прогнав його. Мені ледве вдалося умовити Ґастона, щоб він змінив своє рішення.
— Бідний лікар, — з усмішкою промовив Філіп. — За правду постраждав.
— А Сімон, дурненький хлопчисько, так і не второпав, що це він зробив мене жінкою.
Філіп, як і раніше, стояв навколішки й тулився до її ніг.
— У вас є син, Амелінко.
— Атож, є. Шкода, що не ти його батько.
— Сімон мій друг, — розпачливо прошепотів Філіп.
— А я твоя подруга і кохаю тебе. Над усе в світі кохаю. В дитинстві я так мріяла стати твоєю дружиною, та й Ґастон хотів, щоб ми побралися, і дуже неохоче віддав мене за Сімона.
— Але ж ти не заперечувала.
— Навіщо? Якби ж ти знав, щó я пережила, дізнавшись про твоє одруження з тією… з Ернанановою кузиною. Я була вбита горем, я думала, що помру, я не хотіла жити! А Сімон усе втішав мене, втішав… І взагалі, він такий милий, такий добрий, так мене кохає… — Раптовий схлип урвав її мову.
Філіп і собі схлипнув.
— Але ти… Ти завжди був для мене найкращим, найдорожчим, наймилішим, най… най… Господи! Та всі ці роки я жила однією лише думкою про тебе. — Вона схлипнула знову. — Коли померла твоя дружина, я була вагітна… На жаль!… І на щастя для Сімона… Інакше я б утекла від нього, приїхала б до тебе в Кантабрію, жила б там з тобою, як твоя коханка, і чхала б на всі плітки. Головне, що я була б з тобою.