Упізнавши свого рятівника, старий негайно спішився і низько вклонився йому:
— Ваша світлосте!
— Хто вони такі? — спитав вельможа, вказуючи в напрямку, де зникли за деревами голодранці. — Ти їх знаєш?
— Ні, монсеньйоре, не знаю. Злодюги якісь. Багацько їх нині розвелося.
— Що вони хотіли від тебе?
— Вимагали, щоб я віддав їм коня та гаманець. А в мене ж ніякого гаманця нема. Кілька су в кишені — ось і весь мій скарб… Не рахуючи, звісно, коня.
— І зброї в тебе, як бачу, немає.
— Анічогісінько, монсеньйоре.
— То якого ж ти біса подався до лісу, коли беззбройний? Смерті шукав?
— Ніякого не біса, — перелякано перехрестився старий. — Мене Бог веде.
— Ба! Що ти кажеш?! Сам Бог… А хто ти, власне, такий?
— Ґотьє мене звуть, монсеньйоре. Я служив на стайнях батька вашої світлості — царство йому небесне! — доки не покликав мене Господь.
— Куди покликав?
— Спершу до монастиря, а тепер ось — у дорогу.
Вельможа зміряв старого прискіпливим поглядом.
„Божевільний. Правдивий шаленець…“
— Кажеш, тебе Бог веде? То чом же він привів тебе до розбійників?
— Але ж і врятував, монсеньйоре, — заперечив старий.
— І то правда, врятував… Гм. З моєю допомогою.
— Атож, монсеньйоре, з допомогою вашої світлості. І це велика честь для мене.
— Дуже цікаво! — мовив вельможа. — І куди ж тебе Бог веде? — запитав він таким тоном, яким звичайно питають: „Куди тебе дідько несе?“
— От цього я сказати не можу, — серйозно відповів старий Ґотьє, не завваживши відвертої іронії в останніх словах співрозмовника. — Це велика таємниця, монсеньйоре.
— Таємниця? — насупився вельможа. — Навіть для мене?
— О, монсеньйоре! Для мене також.
— Га?! — здивувався вельможа.
— Отож-то й воно, монсеньйоре. Чи став би я приховувати щось від вашої світлості, мого рятівника.
— Гм… Оце так-так! І яким же чином Господь указує тобі шлях?
— В тім-то й річ, монсеньйоре! Щоранку, прокидаючись, я вже знаю, що робитиму вдень.
— Чудасія та й годі! Отже, ти знав, що я врятую тебе?
Ґотьє заперечно похитав своєю сивою головою:
— Ні, монсеньйоре, не знав. Але Господь сповістив мене, що сьогодні я маю заночувати в мисливському таборі вашої світлості.
Вельможа раптом насторожився і підозріло глянув на нього.
— А ти часом не хитруєш?
— О ні! — палко запротестував старий, відкрито і простодушно дивлячись йому в очі. — Як я можу брехати вашій світлості! Так мені Бог сказав, і це свята правда.
— Дивна ти людина, — констатував вельможа. — Та хоч там як, отримаєш у мене і їжу, і нічліг… А Бог що, заборонив тобі брати зброю?
— Ні, монсеньйоре, не забороняв. Та в мене її не було.
— Що ж, це можна виправити. Раз ти служив у мого батька, то я дам тобі зброю; так Господь матиме з тобою менше клопоту. Бо дуже невдячне це діло — рятувати когось чужими руками. І не надто певне таке заступництво, насмілюся стверджувати. Якби мій кінь не спіткнувся на рівному місці, лежав би ти зараз мертвий отутечки на дорозі… Якщо, звісно, Бог не надумав би ради забави вразити твоїх кривдників стрілами небесними…
Він відмовився від запропонованого старим Ґотьє вельми сумнівного задоволення сісти на його шкапу, і обидва рушили пішки. Дорóгою вони розмовляли про поклик Божий, що вів старого до незнаної мети. Молодий вельможа вже остерігався відверто кепкувати з Ґотьє — дедалі більше він переконувався, що його несподіваний супутник несповна розуму.
Розділ XV
Марґарита Наваррська
— Здається, сьогодні я дуже гарненька. Правда, Матільдо?… Агов, Матільдо!
Ці слова, мовлені ніжним та мелодійним голосом, в якому, проте, виразно чулися владні нотки, належали чарівній юній дівчині, що розглядала своє відображення у великому, в людський зріст, дзеркалі з таким відвертим замилування, що йому, напевно, позаздрив би й сам Нарцис. Дівчина дуже подобалася собі, навіть захоплювалася собою, і в цьому не було нічого дивного, бо подобалася вона всім без винятку, особливо чоловікам. Висока, струнка білявка з приємними, бездоганно правильними рисами обличчя, оксамитовою матово-блідою шкірою й великими очима кольору весняного неба, вона була наче живим утіленням класичного ідеалу жіночої краси. Вона була красунею без будь-яких „але“ і „от тільки“, навіть у простій селянській сукні вона виглядала б не менш привабливою, ніж у своєму розкішному вбранні з безліччю прикрас. Усі ці шовки, кращі сорти оксамиту й парчі, найтонші мережива, золото та коштовні камені не витримували ніякого порівняння з сяйвом її очей, ніжною білизною її шкіри, пристрасним вогнем її чуттєвих губ. Тіло дівчини вражало своєю досконалістю, цілковитою гармонією всіх ліній та форм, ніде не було ані найменшого ґанджу чи якоїсь надмірності, кожна окрема її часточка була саме така, достоту така, якою їй належало бути — від маленьких пальчиків її струнких, тендітних ніжок, що сором’язливо ховалися від стороннього ока за парчею сукні та шовком нижніх спідниць, і аж до пишного білявого волосся, ледь попелястого та надзвичайно м’якого на дотик. І хоч дівчина була принцеса, і їй ще не виповнилося вісімнадцяти років, чимало чоловіків з власного досвіду знали, яке запашне у неї волосся, які солодкі її коралові уста, яка ніжна її шкіра, який млосний буває її погляд — з усіма наслідками, що з цього випливають, — бо принцеса ця була Марґарита Наваррська, донька короля Александра Х.