Дівчина з готовністю кивнула.
— Так, пані, — запевнила вона. — Я мовчатиму. Нікому ні єдиного словечка, обіцяю вам.
— От і гаразд, — сказала Марґарита. — Отже, на чому я зупинилася? Ага, на твоїй цнотливості в заміжжі…
— А може, не треба? — попросила Бланка, знов червоніючи.
— Ні, серденько, треба. Раніше я уникала таких розмов, щоб зайве не бентежити тебе. Я не сумнівалася, що в тебе був роман з Красунчиком — далебі, про це гула вся Іспанія! — і терпляче чекала, поки ти не забудеш його настільки, щоб завести собі нового коханця. Але зараз, коли з’ясувалося, що…
— Кузино! Припини негайно, прошу. Інакше я встану й піду… До того ж мені час до церкви.
— Е, ні, ще не час. У нас попереду майже година, і якщо ти залишишся в мене, ми підемо до церкви разом. Добре?
— Добре, — кивнула Бланка. — Але якщо ти будеш…
— Так, буду. Ради твого ж блага я продовжу нашу розмову. Звісно, будь-якої миті ти можеш піти — воля твоя, і я тебе не триматиму. Проте я раджу тобі вислухати мене. Обіцяю не зловживати твоїм терпінням.
Бланка приречено зітхнула:
— Гаразд, я вислухаю тебе. Тільки намагайся… е-е, поделікатніше.
— Неодмінно, — пообіцяла Марґарита. — Я дуже обережно добиратиму слова. Але передусім внесемо ясність: кузен Біскайський був першим і єдиним твоїм мужчиною?
— Так, — здригнувшись, відповіла Бланка і в припадку відвертості додала: — Краще б узагалі нікого не було!
— Отож-то й воно, сонечко. Ти почуваєш огиду не тільки до Александра, як людини та чоловіка (втім, як людина, він справді гидкий), твоя огида до нього поступово поширюється на все чоловіче. Якщо ти й далі вестимеш такий спосіб життя, як зараз, то врешті-решт проникнешся відразою до всіх без винятку мужчин. І тоді ти почнеш бавитися з дівчатами, ось так. І не просто бавитися, що загалом простимо, а віддавати їм перевагу перед чоловіками. — У вустах наваррської принцеси це прозвучало як суворий вирок долі, як найгірше, що може трапитися з жінкою.
— Марґарито! — обурено вигукнула Бланка. — Припини! Ти таку… таку нісенітницю верзеш!
— Так-таки й нісенітницю? Повір, я рада була б помилятися…
— І помиляєшся!
— Не заперечую. Можливо, в чомусь я помиляюся, багато що спрощую. Та поза будь-яким сумнівом, найбільша твоя біда в тому, що ти живеш як черниця.
— А як мені, по-твоєму, слід жити?
— Як нормальній жінці.
— Цебто, ти пропонуєш мені завести коханця?
— Атож, саме так! Знайди собі гарного хлопця, кохайся з ним, народжуй від нього дітей — спадкоємців Біскайї. Нехай Александр хоч лусне від злості, але він навіть писнути проти цього не посміє, не кажучи вже про те, щоб вимагати визнання твоїх дітей незаконнонародженими. Ах, яка це буде жорстока й витончена помста, подумай тільки!
— Пані, — промовила Матільда із засудженням у голосі. — Ви усвідомлюєте, що кажете?
— Га?! — Марґарита втупилась у неї сердитим поглядом. — Знову проповідь?
— Це ніяка не проповідь, пані. Я просто хочу попередити вас, можливо, ви цього не знаєте, що підбивати когось до скоєння гріха — теж гріх. А зараз ви підбиваєте пані Бланку до перелюбу.
Марґарита безнадійно розвела руками.
— Та ну тебе к бісу! Оце, виходить, і все, що ти взяла з моїх слів, мала дурепо?! Невже ти не бачиш, як Бланка страждає? Невже тобі невтямки, що головна причина її страждань — негаразди в особистому житті?
— Я бачу, пані, я розумію, але…
— Що „але“? По-твоєму, Господові завгодно, аби Бланка лицемірно вдавала, що любить свого чоловіка, тоді як насправді вона ненавидить його — і цілком по заслузі. Ти пропонуєш їй бути вірною дружиною і знов пустити Александра до себе в ліжко?
На одну думку про це Бланка здригнулася.
— Кузино, — втрутилась вона, тим самим рятуючи Матільду від подальшого прочухана. — Коли ти думаєш, що це вирішить всі мої проблеми, то помиляєшся.
— Я так не думаю, — похитала головою Марґарита. — Я знаю, що тебе дуже обтяжує твоє положення при моєму дворі. Він, звісно, не так блискучий, як кастільський…
— Не прибідняйся, кузино, твій двір чудовий. Але…
— Але хазяйка в ньому я. А при кастільському дворі ти звикла наказувати, звикла бути в центрі уваги, звикла до загального поклоніння. В Кастілії тебе любили і шанували більше, ніж твого батька, Альфонсо та Нору, не кажучи вже про Фернандо, Констанцу Орсіні чи Марію Араґонську. Та тут нічого не вдієш — це мій двір і моя країна. Я тебе дуже люблю, Бланко, за чотири місяці нашого знайомства ти стала моєю найкращою подругою, я ладна поділитися з тобою всім, що маю, — але я ніколи не поступлюся тобі місцем королеви цього двору. Ти вже даруй мені за відвертість.