Марґарита осміхнулася й глузливо поглянула на Бланку, потім перевела погляд на Монтіні.
— Раз так, то не смію затримувати вас, пане. Це було б безсердечно з мого боку. — Рішучим жестом вона попередила його можливі заперечення. — Ні, ні, ви й справді відпочиньте, а ввечері ми продовжимо нашу вельми цікаву розмову. Вам уже надали кімнату?
— Так, пані.
— Де?
— В гостьових покоях на першому поверсі.
Марґарита похитала головою:
— Це зовсім не годиться. Брат моєї улюбленої фрейліни заслуговує на краще помешкання. — На якусь хвилю вона замислилася. — Отже, вчинимо так. Щонайпізніше до завтрашнього вечора цей негід… пан Рауль де Толоса має звільнити свою квартиру… свою колишню квартиру, а поки що… Матільдо!
— Слухаю, пані.
— Зараз же розшукай кузена Іверо, відрекомендуй йому свого брата і від мого імені попроси, щоб він на день-другий поступився йому однією з своїх кімнат… Гм… А щоб Рікард не надумався приревнувати, скажи, що я запрошую його до себе на обід. — З цими словами вона простягла Етьєнові руку для поцілунку. — Приємно було з вами познайомитися, пане де Монтіні.
— Мені теж, — тихо промовила Бланка. Вона вся затремтіла, коли він, ніби ненавмисно, всупереч тогочасному звичаю притиснувся устами до її долоні.
Коли Матільда та Етьєн вийшли з кімнати, щільно зачинивши за собою двері, Марґарита пильно подивилася на Бланку і запитала:
— Гарний братик у Матільди, правда ж?
Бланка встала з крісла, пересіла на диван поряд з Марґаритою і поклала голову їй на плече.
— Господи! — прошептала вона. — Що зі мною діється?…
— А що саме з тобою діється?
— Я наче горю вся… палаю…
— Ти закохалася?
— Ні… Не знаю… — плутано відповіла Бланка. — Я нічого не знаю!
— Зате я знаю: в тобі спалахнула пристрасть. Тому ти вся і гориш. Ти згоряєш від пристрасті. Зі мною теж так було… Колись. Дуже давно. Найпершого разу. — Марґарита мрійливо всміхнулася. — У нас гостював Альберто Фарнезе, теперішній герцоґ Пармський, і я, одинадцятирічне дівча, закохалася в нього по самі вуха. Ніби з глузду з’їхала. На третю ніч я потайки пробралася до його спальні й залізла до нього в ліжко. У темряві він не впізнав мене й вирішив, що це одна з фрейлін моєї матінки. А вранці… О! Я ніколи не забуду вираз його обличчя, коли він прокинувся й побачив мене… Бланко, ти вся тремтиш!
Бланка ще міцніше притислася до неї.
— Мене морозить, Марґарито.
— Але ж щойно ти горіла.
— А тепер мене морозить. Мені… мені страшно. Я боюся…
— Чого ти боїшся?
— Себе боюся. Своїх думок і…
— І бажань, — допомогла їй Марґарита. — Ти відчувала щось схоже до Красунчика?
Бланка довго мовчала, перш ніж відповісти.
— Так, — сказала вона. — Тільки це сильніше, значно сильніше. Коли я хотіла… Коли мене вабило до Філіпа, я завжди вчасно зупинялася. А зараз я боюся, що не зумію зупинитися. Що зі мною, Марґарито?
— Ти дорослішаєш, от і все. Твій Філіп розбудив у тобі жінку, Александр зробив тебе жінкою, а цей хлопець, сподіваюся, навчить тебе бути жінкою. Все це природно, і тобі нічого боятися. Відкинь усі страхи, скорися своїм бажанням, дай волю своїй пристрасті. І ти побачиш, як це прекрасно — кохати й бути коханою. Адже сам Господь говорив, що суть нашого життя — любов.
— Ах, кузино! — розпачливо простогнала Бланка. — Не муч мене. Прошу тебе, не муч… Будь ласка…
Марґарита зітхнула:
— Ти сама себе мучиш, серденько. І не тільки себе — мене також.
І це була щира правда. Останні чотири місяці Марґарита жила в постійному страхові перед майбутнім. Її лякали можливі наслідки гучного скандалу, що вибухне, коли Бланка (а рано чи пізно вона таки зважиться на це) зажадає розлучення з Александром, публічно звинувативши його в кровозмішенні. Власне, як такий, скандал був би навіть вигідний Марґариті, оскільки дозволяв їй позбутися свого політичного супротивника — ґрафа Біскайського; за інших обставин вона б сама посприяла обнародуванню цієї історії, дарма що при тому постраждала б і Жоанна, яку наваррська принцеса по-своєму любила. Проте стосунки Александра з сестрою відкрилися надто пізно, вже після його одруження з Бланкою, і тепер в разі їх розголосу виявиться ураженою фамільна честь кастільського королівського дому, і гнів могутнього сусіда, найпевніше, впаде на всю Наварру, не розбираючись, хто конкретно завинив у нещасті Бланки — улюбленої сестри короля, який від самого початку був рішуче налаштований проти її шлюбу з Александром Біскайським і тільки радий буде звільнити її від цих обтяжливих пут. Щонайменше Альфонсо XIII денонсує всі мирні договори з Наваррою і вмиє руки, дозволивши своїм войовничим та ласим до чужих земель васалам діяти на власний розсуд. А тоді й Ґасконь з Араґоном не залишаться осторонь — з якого боку не глянь, а під загрозою опиниться саме існування Наварри як самостійної держави.