А потім приїхав Філіп і призначив Ґабріеля міністром свого двору, відповідно округливши його володіння. Єдине, що засмучувало юнака, то це розлука з рідними. Батько категорично відмовився переїхати з сім’єю до Ґасконі й оселитись у новенькому, ошатному замкові свого старшого сина. Він навіть не захотів відвідати його…
Найближче Ґабріель здружився з Сімоном. І хоч останній був на чотири роки старший, у їхній дружбі домінував Шеверні, що, власне, нікого не дивувало, оскільки Сімон, не бувши дурнем у достотному розумінні цього слова, за рівнем свого інтелектуального розвитку все ще лишався десятирічним хлопчаком. Філіп не міг стримати усмішки, коли бачив Сімона разом з його п’ятирічним сином, і щоразу йому згадувався влучний вислів з Ґастонового листа: „У нашої дорослої дитини з’явилося мале дитя“.
Сам Ґастон д’Альбре, який вже розміняв четвертий десяток, став зрілим чоловіком, а в усьому іншому змінився мало. Він був вмістищем безлічі різних вад, слабинок та пороків, що в поєднанні між собою якимсь незбагненним дивом перетворювалися на достоїнства і загалом складали напрочуд сильну та цілісну натуру. Філіпові ніяк не вдавалося розгадати Ґастона: чи він тільки прикидався таким простим і прямодушним, чи, може, навмисно перегравав, акцентуючи увагу на цих своїх рисах, аби в стороннього спостерігача склалося враження, що його простота і прямодушність — лише позірні. Навіть Ґастонів цинізм (втім, доброзичливий цинізм), який начебто був невід’ємною часткою його світогляду, і той часом здавався Філіпові надто вже награним.
У Ґастона було шість дочок, народжених у законному шлюбі, і стільки ж, якщо не більше, байстрюків обох статей. Філіп по-доброму заздрив плодючості кузена, гідній їх спільного предка, маркґрафа Войовника, — і все ж у цій добрій заздрості відчувався гіркий присмак. Попри всю свою велелюбність, Філіп не знав ще жодної дитини, яку міг би з певністю назвати своєю. Було, правда, кілька підозрюваних (зокрема, нещодавно народжена донька Марії Араґонської, дружини принца Фернандо де Уельви), проте вельми двозначне становище напівбатька обтяжувало Філіпа, лише посилюючи його гіркоту. А втім, з іншого боку, після повернення додому він знай ловив себе на тому, що з ніжністю думає про залишених у Толедо малюків, які, можливо, були його дітьми, і раз по раз напружує свою пам’ять, уявляючи їхні обличчя, в марнім сподіванні відшукати сімейні риси.
Якось Філіп поділився своїми турботами з Ернаном, але той сказав йому, що це пропаще діло, і порадив викинути дурні думки з голови.
— Ти сам винен, — заявив він насамкінець. — Стрибаєш з одного ліжка в інше і вже за тиждень не можеш пригадати, коли і з ким ти спав. Хоч би нотатки робив якісь, чи що. Ну, а жінки… Взагалі-то жінки не по моєму відомству, та все ж я думаю, що їм вірити не можна — особливо в таких питаннях і особливо невірним дружинам. Тобі б трохи постійності, друже, хоч якусь дещицю. Про вірність я вже не кажу — це, далебі, було б смішно. — І на підтвердження своїх останніх слів Шатоф’єр розсміявся.
За останні сім років зовні Ернан сильно змінився — виріс, змужнів, з кремезного хлопчини перетворився на могутнього велетня, став грізним бійцем і талановитим полководцем, — але про зміни в його характері Філіп міг тільки гадати. Найперший його друг був для нього найзагадковішою і найнепередбачуванішою людиною в усім світі. Шатоф’єр мав безліч різних облич та личин, і всі вони були однаково істинні й однаково облудливі. Хоча Філіп знав Ернана змалку, він щоразу відкривав у ньому щось нове й зовсім несподіване для себе, дедалі більше переконуючись, що це знання — лише крапля в морі, і вже давно облишив сподівання коли-небудь збагнути його цілком.
Невдовзі Ернан зосередив у своїх руках командування всім ґасконським воїнством. За Філіповим поданням герцоґ призначив Шатоф’єра верховним адміралом флоту, а Сімонів батько, Робер де Біґор, поступився йому своєю шпагою конетабля Аквітанії та Каталонії в обмін на ґрафський титул. Як старший син новоспеченого ґрафа де Біґор, Сімон автоматично став віконтом, що дало насмішникові Ґастону д’Альбре багату поживу для всіляких інсинуацій. Зокрема, він стверджував, що таким чином Філіп, опосередковано через батька, компенсував Сімонові деякі незручності, пов’язані з носінням на голові відомих всім прикрас. І хоч згадана оборудка мала суто діловий характер, Філіп все ж усвідомлював, що в уїдливих Ґастонових дотепах була частка правди…