Десь за тиждень після першої ночі з Амеліною Філіп хоч-не-хоч мусив був визнати, що досі помилявся, вважаючи Бланку, а потім Нору кращими з жінок сущих, і дійшов висновку, що ніяка інша жінка не годна зрівнятися з його любою сестричкою. Амеліна ладна була молитися на Філіпа, її кохання вистачало на них обох; з нею він пізнав те, чого не змогла дати йому навіть Луїза, — відчуття цілковитої, майже ідеальної гармонії у взаєминах чоловіка та жінки.
Луїзу Філіп любив палко, шалено, нестямно — як, власне, й вона його; проте єдності думок та почуттів вони досягали лише у хвилини любощів. А так між ними частенько виникали всілякі непорозуміння, у кожного з них були свої інтереси й уподобання, які мало цікавили іншого, різні, часом діаметрально протилежні погляди на життя, і вони навіть не намагалися узгодити їх, привести хоч до якогось спільного знаменника. Дивлячись з відстані шести років на своє подружнє життя, Філіп диву давався, яке воно було однобоке, одноманітне. Вони з Луїзою були дуже юні, майже діти, і вбачали в коханні тільки гру — цікаву, захоплюючу гру, в якій належало віддавати себе до останку. А що найцікавіша з усього іншого була, на їхній погляд, саме фізична близькість, то любилися вони до знемоги, і щодня, прокидаючись, вже з нетерпінням чекали настання ночі, щоб із свіжими силами віддатися любовним утіхам.
З Амеліною у Філіпа все було інакше. Він знав її з пелюшок, змалечку вони виховувалися як рідні брат та сестра, ніколи ні з чим не крилися одне від одного, нерідко розмовляли на такі делікатні теми, що у Філіпа просто не повернувся б язик заговорити про це з кимсь іншим, і їм не конче потрібні були слова, щоб порозумітися. Для них мало важило, день зараз чи ніч, в ліжку вони чи поза ним — в усьому вони знаходили собі втіху, коли були разом.
Іноді Філіпові закрадалися думки, що, можливо, це і є справжнє кохання, а з Луїзою в нього було лише палке дитяче захоплення… Однак на згадку про ті дні йому так болісно щеміло в серці, так тоскно робилося на душі, що не лишалося жодного сумніву: насправді кохав він Луїзу. Їх коханню видимо бракувало взаєморозуміння, гармонійної єдності, емоційної наповненості й розмаїтості, але це почуття, безумовно, було первинніше, глибше, ґрунтовніше, ніж те, що зв’язувало його з Амеліною. Луїзина смерть завдала йому не лише душевних мук, а й нестерпного фізичного болю, ніби він втратив частку самого себе, своєї плоті. Філіп цілком здавав собі справу, що якби померла Амеліна, він би так не страждав. Бо не кохав її по-справжньому і, правду кажучи, не хотів би так покохати. Філіп побоювався (і мав на те підстави), що в такому разі він остаточно скалічить Сімонові життя, повністю, а не лише частково, відібравши в нього дружину.
Філіпові й так не давали спокою докори сумління — адже Сімон був його друг, один з трьох найближчих його друзів. Час від часу, зібравшись на рішучості, він намагався припинити свій зв’язок з Амеліною, проте всі його героїчні зусилля пропадали даремно. Щоразу Амеліна заходилася плачем, називала Філіпа жорстоким, бездушним еґоїстом — а це було йому понад силу. Він нічого не міг протиставити жіночим сльозам, а надто ж сльозам своєї любої сестрички, і поступався їй, подумки ганячи себе за безпринципність і водночас радіючи, що Амеліна знову опиниться в його обіймах.
За цих обставин слід віддати належне Сімонові. Особливим розумом він не відзначався, але й не був самодуром і ніколи не тішився ілюзіями щодо жінчиних почуттів. За час, що минув від отримання звістки про повернення Філіпа до його коронації, Сімон майже змирився з думкою, що рано чи пізно Амеліна зрадить його. Та коли це сталося, він попервах поводився, мов біснуватий, ридав, як мале дитя, і на всі лади проклинав світ, у якому живуть ці невдячні, підступні та зрадливі створіння — жінки. Єдине, що не спадало йому на думку, це відлупцювати Амеліну. Зопалу він вирішив був негайно залишити Тараскон і повернутися з нею до батькового замку в Тарбі, але щойно він заїкнувся про це, як Амеліна здійняла істерику і навпростець заявила, що радше помре, ніж розстанеться з Філіпом. Зрештою Сімон збагнув, що коли й далі наполягатиме на своєму, то взагалі втратить дружину, яку палко кохає, і визнав за кращим ділити її з Філіпом. Він навіть виявив неабияку розважливість і на людях намагався не зрадити свого розпачу, зате в ліжку з Амеліною не стільки любився, скільки дорікав їй за „розпусність та безсоромність“, що, звісно, не сприяло поліпшенню їхніх стосунків.