На початку липня сталися три події, що тією чи іншою мірою посприяли лоґічному завершенню Бланчиного гріхопадіння.
По-перше, її чоловік, ґраф Біскайський, знову відбув на чолі королівської армії до Країни Басків, де місцеві селяни, невдоволені своїм становищем напіврабів, уже вкотре вчинили заколот, вимагаючи скасування кріпацтва, як це давно було зроблено в інших провінціях Наварри.
По-друге, здійснюючи свою щорічну пастирську поїздку по Ґаллії та Наваррі, до Памплони прибув його еміненція кардинал Марк де Філіппо, архієпископ Тулузький. Під час недільної проповіді в соборі Пречистої Діви Марії він, розмірковуючи про святість шлюбних уз, мабуть, трохи погарячкував і навпростець заявив, що чоловік, винний у перелюбі, не має права вимагати від своєї дружини вірності, бо, на його тверде переконання, подружня вірність має бути взаємною.
І хоч це твердження мало суто умоглядний характер і не зовсім узгоджувалося із загальноприйнятими нормами християнської моралі, Бланка вирішила для себе, що церква (принаймні, в особі архієпископа) не стане суворо засуджувати її, а Бог зрозуміє і все простить. Зрештою, Александр завинив не лише тим, що минулого року грішив з сестрою; його провина полягала ще й у тому, що він вперто не хотів каятися. Після сварки з Бланкою, що сталася в середині лютого, ґраф, позбавлений доступу до жінчиної спальні, навіть у гадці не мав накладати на себе єпитимію і регулярно проводив ночі з іншими жінками — здебільшого з молоденькими покоївками, що було однією з його слабостей.
Остання подія, а саме відверта розмова з Матільдою, що відбулася за кілька днів по знаменній проповіді архієпископа, була тією останньою краплею, що переповнила чашу Бланчиного терпіння.
Того дня, близько десятої ранку, Бланка вже прокинулась, але все ще ніжилася в ліжку, коли до її спальні ввійшла Матільда. Стримано привітавшись з нею і вибачившись за вторгнення, дівчина сіла на край ліжка і спрямувала на кастільську принцесу докірливий погляд.
— Рада тебе бачити, серденько, — спросоння всміхнулась до неї Бланка. — Але чому ти така похмура?
— Я хочу поговорити з вами, пані, — сказала Матільда.
— Про що? — запитала Бланка, протираючи очі.
— Про мого братика.
Бланка видимо зніяковіла:
— Про Етьєна?
— Атож, про нього. Скоро він прийде до вас, так?
— Так, — збентежено підтвердила Бланка, вибираючись з ліжка. Вона напнула на себе пеньюар, сіла поруч Матільди, взяла її за руку і лагідно спитала: — До чого ти ведеш, дитинко?
— А то ви не знаєте, пані! Сьогодні я розмовляла з Етьєном. Він признався, що любить вас.
До Бланчиних щік прилила кров, а її очі гарячково заблищали. Вона обняла Матільду і після хвилинного мовчання сказала:
— Я теж люблю твого брата, золотце. Дуже люблю.
— Але так не можна, пані. Це неправильно.
— Чому?
— Бо ваше кохання грішне. Ви не можете любити Етьєна, а Етьєн не може любити вас.
Бланка важко зітхнула:
— А коли я не можу не любити його? Коли твій брат не може не любити мене? Тоді що?
— Ви мусите, пані. Ви мусите зупинитися, поки не пізно. Поки не сталося непоправного, поки ви ще не загубили свою душу, і поки Етьєн не загубив свою.
Бланка пильно подивилася Матільді в очі:
— А ти певна, що твій брат, як ти це називаєш, ще не загубив свою душу?
Дівчина здригнулася.
— О, Боже! — вигукнула вона. — Це вже сталося! Значить, він обдурив мене… Як ви могли, пані? Як ви могли це допустити?
— Ти хибно зрозуміла мене, Матільдо, — знову шаріючись, промовила Бланка. — Я зовсім не те мала на увазі.
— А що?
— Що в Етьєна… Словом, у нього вже були інші жінки.
Матільда заперечно похитала головою:
— Неправда. Це вам пані Марґарита сказала — але ви не вірте їй. Вона навмисне наговорює на мою братика, щоб вам легше було ступити на шлях перелюбу. Щоб ви менше дбали про його душу, вважаючи його розпусним та непорядним. Я знаю, що вона має на меті, переконуючи вас у цій нісенітниці, зводячи на Етьєна наклеп.