— Так, і це позбавляє мене відчуття комфорту. Мій батько довгий час хотів трон Амбера, і це дуже псувало йому життя. Але який він став щасливий, коли послав трон до диявола. Якщо я що і виніс з його історії повчального, то саме це. Подібних амбіцій у мене немає.
Але на мить спалахнула цікавість. Яке це — контролювати величезну державу? Всякий раз, коли я висловлював невдоволення політикою тут, або в Амбері, або в Сполучених Штатах у Відображенні Земля, то жваво починав міркувати, як сам би впорався із ситуацією, якщо б сидів на посаді.
— Чи не правда цікаво? — Піддав жару Мандор.
Я опустив погляд.
— Напевно, інші теж дивляться в магічні віддзеркалення… сподіваючись на провідні нитки.
— Безсумнівно, — відгукнувся він. — І що, якщо Таббл і Тмер зустрінуть передчасний кінець? Що б ти зробив?
— Навіть не думай про це, — сказав я. — Цього не станеться.
— Припустимо.
— Не знаю.
— Тобі треба прийняти рішення, просто щоб прибрати невизначеність з шляху. Ти ж ніколи не відчував браку слів, коли знав власну думка.
— Спасибі. Я запам'ятаю це.
— Розкажи мені про себе з моменту нашої останньої зустрічі.
І я так і зробив, розказавши про примар Лабіринту і про все інше.
Десь ближче до фіналу знову піднялося завивання. Сухе рушив до стіни.
— Вибачте, — сказав він, скеля розділилася і дядько пройшов всередину.
Тут же я відчув на собі обважнілий погляд Мандора.
— Ймовірно, у нас є лише мить, — сказав він. — Часу не вистачить пояснювати: я хочу, щоб ти мене прикрив.
— Дуже особисте, м-м?
— Так. Так що перед похоронами тобі доведеться пообідати зі мною. Скажімо, чверть циклу, рахуючи від нинішнього моменту, синє небо.
— Відмінно. У тебе або в Шляхах Всевідаючих?
— Приходь до мене в Шляхи Мандора.
Стіна знову змінила фазу, як тільки я кивнув, і увійшла гнучка демонічна постать, виблискуючи синім всередині хмарної вуалі. Я вмить підхопився, потім схилився поцілувати руку, яку вона простягнула.
— Мамо, — сказав я. — Я не очікував радості… так скоро.
Вона посміхнулася, а потім з неї щось вихором відлетіло геть. Луска розчинилася, контури обличчя і фігури попливли. Синява зникла, повернувшись у нормальний, хоч і трохи блідий, тілесний колір. Стегна і плечі звернулися, як тільки вона втратила трохи росту, хоча і залишалися досить обширними. Її карі очі стали більш привабливими, як тільки втягнулися важкі надбрівні дуги. Прорізалося кілька веснянок, що припудрили тепер людський, трохи кирпатий ніс. Каштанове волосся було довше, ніж у ті часи, коли в останній раз я бачив її в цій формі. І вона як і раніше посміхалася. Червона туніка стала тунікою, просто підв'язаною пояском; на лівому стегні знаходилася рапіра.
— Мій дорогий Мерлін, — сказала вона, взявши мою голову обома руками і цілуючи мене в губи. — Я рада бачити тебе, так добре виглядаючим. З твого останнього візиту пройшло досить багато часу.
— Останнім часом я вів дуже активне життя.
— Це вже точно, — сказала вона. — Я чула деякі доповіді про твої різноманітні нещастя.
— Уявляю, що ти чула. Не за кожним ходить по п'ятах ті'га, періодично і в різних формах, спокушаючи його і дико ускладнюючи життя в таємних спробах захистити.
— Це показує, що я турбуюся, дорогий.
— Це так само показує, що ти або не поважаєш моє особисте життя, або не ставиш ні в що мою розсудливість.
Мандор прочистив горлянку.
— Привіт, Дара, — сказав він.
— Вважаю, що тобі й повинно все здаватися таким, — заявила вона.
Потім:
— Привіт, Мандор, — продовжила вона. — Що з твоєю рукою?
— Нещасний випадок, що виплив з деяких частин архітектурного ансамблю, — відгукнувся він. — Деякий час тебе не було в полі мого зору, але це не стосується поля моїх думок.
— Спасибі, якщо це комплімент, — сказала вона. — Так, я і справді стаю відлюдницею коли суспільство починає мене обтяжувати. Хоча чи тобі це говорити, сер, зникаючий надовго в лабіринтах Шляхів Мандора… якщо ти дійсно туди йдеш.
Він вклонився.
— Як ви сказали, леді, ми, схоже, родинні створіння.
Мати примружилася, хоча голос не змінився, коли вона сказала:
— Я дивуюся. Так, я іноді можу бачити в нас родинний дух, і частіше — у наших самих простих справах. Останнім часом нас не було тут, і досить довго, хіба не так?
— Але я був безтурботний, — сказав Мандор, вказуючи на поранену руку. — Ти ж, очевидно, ні.