Пролунали неквапливі кроки, і коли він вийшов, очі його були прикриті рукою.
— Ні в кого немає темних окулярів? Боляче на світлі.
— Прокляття! — Сказав я, болісно бажаючи здогадатися про це раніше. — Ні. І якщо я пошлю за ними, Логрус наздожене і засіче мене.
— Потім, потім. Зажмурюся і пройду на дотик. Валимо звідси до всіх чортів.
Його дубль увійшов в темницю.
— Тепер зроби мене бородатим, худим і замурзаним. Подовж волосся і порви одяг, — сказав він. — Потім замкни.
— У чому справа? — Запитав мій батько.
— Твій привид якийсь час буде грати тебе у твоїй в'язниці.
— План у руку, — заявив Корвін. — Роби, що говорить привид.
І я зробив так. Тоді він повернувся і простягнув долоню назад в темницю.
— Спасибі, приятель.
— Було б за що, — відгукнувся другий, стискаючи йому руку.
— Удачі.
— Бувай.
Я закрив і замкнув двері темниці. Повісив ключ на цвях і повів батька до переходу. Шлях вивів нас назад.
Корвін опустив руку, як тільки ми увійшли в каплицю. Напевно що напівтемряви для нього було достатньо. Він випередив мене і підійшов до вівтаря.
— Нам краще йти звідси, батьку.
Він посміхнувся і, простягнувши руку через вівтар, підняв палаючу свічку і запалив одну з інших, які, мабуть, згасали в певному порядку.
— На власну могилу я вже писав, — зізнався він. — Не можу пройти повз задоволення поставити свічку самому собі у своїй власній церкві.
Не дивлячись на мене, він простягнув ліву руку.
— Дай мені Грейсвандір, — сказав він.
Я зняв її з плеча і передав батькові. Корвін розстебнув пряжку і, оперезавшись, перевірив, як клинок входить у піхви.
— Порядок. Що тепер? — Запитав він.
Я швидко прикинув. Якщо Дарі відомо, що минулого разу я вийшов крізь стіну — враховуючи індивідуальні здібності, — тоді стіни можуть стати відмінною міною-пасткою. З іншого боку, якщо ми вийдемо тим же шляхом, яким увійшов я, то можемо нарватися на когось, що поспішає по тривозі.
Диявол.
— Пішли, — сказав я, розігріваючи спікарт, готовий понести наші дупи при першому запаху непроханих гостей. — Буде маленька хитрість: по шляху назовні доведеться полевітувати.
Я знову взяв його за руку, і ми наблизилися до шляху. Я загорнув нас в енергетичний кокон, і як тільки шлях активувався, ми опинились над полем з клинків і квітів.
У коридорі почулися кроки. Я вихором переніс кокон геть.
Я привів нас в кімнати Юрта, куди навряд чи будуть заглядати, навіщо шукати людину, що сидить у темниці; та й Юрту його апартаменти зараз були не дуже потрібні.
Корвін розтягнувся на ліжку і підморгнув мені.
— Між іншим, — сказав він, — спасибі.
— Завжди будь ласка, — сказав я йому.
— Ти впевнений, що потрапив за адресою? — Корвін поплескав по покривалу.
— Цілком, — сказав я йому.
— Тоді як щодо нальоту на холодильник, поки я позичаю ножиці і бритву у твого брата.
— Чого тобі хочеться?
— М'ясо, хліб, сир, вино, добре б шматок пирога, — сказав він. — Посвіжіше і побільше. А потім ти багато чого збирався мені розповісти.
Отже, я пройшов на кухню, по знайомих залах і переходах, якими ходив ще дитиною. Вся кухня висвітлювалася всього декількома свічками, вогнища були погашені. Навколо нікого не було.
Мені вдалося здійснити набіг на комору, заваливши піднос необхідними наїдками, та додавши трохи випадково знайдених фруктів. Я ледве не упустив пляшку вина, коли почув різкий подих біля дверей, через які увійшов.
Це була Джулія у синій шовковій накидці.
— Мерлін!
Я підійшов до неї.
— Я заборгував тобі кілька вибачень, — сказав я. — Готовий принести їх.
— Я чула, що ти повернувся. Я чула, що ти збираєшся стати королем.
— Забавно, це чув і я.
— Значить, тепер для мене непатріотично бути без розуму від тебе, чи не так?
— У мене і в думках не було шкодити тобі, — сказав я.
Раптово ми опинились в обіймах. Це тривало довго, поки вона не сказала мені:
— Юрт каже, тепер ви друзі.
— Щось на зразок того.
Я поцілував її.
— Якщо ми знову зійдемося, — сказала Джулія, — він знову спробує вбити тебе.
— Знаю. І на цей раз наслідки можуть виявитися катастрофічними.
— І куди ж ти прямуєш?
— Я на побігеньках, і це буде тривати пару годин.
— Чому б тобі не відпочити, коли закінчиш? Нам багато про що треба поговорити. Я — в апартаментах, які іменуються Гліцинієвою Кімнатою. Знаєш, де це?
— Так, — сказав я. — Ну, просто з глузду з'їхати.
— Побачимося пізніше?
— Можливо.
Прокинувшись, я відправився до Обода, оскільки дізнався, що Пірнаючі-в-Пекло — ті, хто шукають артефакти творіння за межами Обода, — вперше за покоління призупинили свою діяльність. Коли я розпитав їх, вони розповіли про небезпечну активність в глибинах — смерчі, вогненні вітри, викиди свіжоствореної матерії.