Ця істота, яка значно більше нагадувала наших земних людей, ніж тих марсіан, яких я бачив досі, притиснула мене до землі однією величезною ступнею, водночас лементуючи та жестикулюючи до якоїсь іншої істоти позаду мене. Ця інша, очевидно, його самиця, невдовзі підійшла до нас, тримаючи в руках могутню кам’яну ломаку, якою, вочевидь, збиралася розтрощити мені череп.
Ці створіння були від десяти до п’ятнадцяти футів заввишки. Вони трималися прямо і, подібно до зелених марсіан, мали проміжну пару рук або ніг посередині між верхніми та нижніми кінцівками. Їхні очі були посаджені близько і не витріщені; вуха розташовувалися високо, але більш з боків голови, ніж у марсіан, тоді як морди та зуби вражаюче нагадували нашого африканського горилу. Загалом, у порівнянні з зеленими марсіанами, вони здавалися навіть не такими вже й потворними.
Ломака вже описувала дугу, що мала закінчитися на моєму обличчі, коли згусток багатоногого жаху влетів крізь дверний отвір прямо в груди мого ката. З криком жаху мавпа, що тримала мене, вистрибнула в розчинене вікно, але її подруга зчепилася в жахливій смертельній сутичці з моїм рятівником — ним був не хто інший, як мій вірний «вартовий»; я ніяк не можу змусити себе назвати таку огидну істоту собакою.
Я якнайшвидше звівся на ноги і, притулившись спиною до стіни, став свідком такої битви, яку випадає побачити небагатьом. Сила, спритність і сліпа лють цих двох створінь не знали собі рівних серед тих, що відомо земній людині. Мій звір мав перевагу завдяки тому, що першим учепився: він глибоко встромив свої могутні ікла в груди супротивника. Проте величезні руки й лапи мавпи, що приводилися в рух м’язами, які значно перевершували м’язи вже бачених мною марсіанських воїнів, стиснули горло мого захисника. Вона повільно вичавлювала з нього життя, вигинаючи його голову й шию назад до тулуба; я щомиті очікував, що голова безсило повисне на зламаній шиї.
Намагаючись вирватися, мавпа роздирала собі груди, які були затиснуті в лещатах потужних щелеп. Вони качалися туди-сюди по підлозі, і жоден не видав ні звуку страху чи болю. Невдовзі я побачив, як величезні очі мого звіра буквально вилізли з орбіт, а з ніздрів хлинула кров. Було очевидно, що він помітно слабшає, але те саме відбувалося і з мавпою, чий опір з кожною миттю згасав.
Раптом я оговтався і, підкорюючись тому дивному інстинкту, що завжди спонукає мене виконувати свій обов’язок, схопив ломаку, яка впала на підлогу на початку битви. Розмахнувшись з усією силою моїх земних м’язів, я обрушив її прямо на голову мавпи, розтрощивши її череп, наче яєчну шкаралупу.
Заледве удар опустився, як я опинився перед новою небезпекою. Самиця вбитої мавпи, отямившись від першого шоку, повернулася до місця сутички через внутрішні приміщення будівлі. Я помітив її якраз перед тим, як вона дісталася дверей. Вигляд цієї істоти, яка тепер ревіла, побачивши свого бездиханного одноплемінника на підлозі, і пускала піну з рота у несамовитій люті, сповнив мене — мушу зізнатися — найгіршими передчуттями.
Я завжди готовий стояти і битися, якщо шанси не надто несправедливі, але в цьому випадку я не вбачав сенсу в тому, щоб виставляти свою відносно мізерну силу проти залізних м’язів і звірячої люті цього оскаженілого мешканця невідомого світу. Насправді, єдиним результатом такої зустрічі для мене здавалася миттєва смерть.
Я стояв біля вікна і знав, що опинившись на вулиці, зможу дістатися площі й безпеки раніше, ніж істота наздожене мене. Принаймні, втеча давала шанс на порятунок, тоді як відчайдушна бійка означала майже неминучу загибель.
Це правда, я тримав ломаку, але що я міг вдіяти з нею проти його чотирьох величезних рук? Навіть якби я зламав одну з них першим же ударом (а я розраховував, що він спробує відбити ломаку), він зміг би дотягнутися і знищити мене іншими руками ще до того, як я встиг би замахнутися вдруге.
Тієї ж миті, коли ці думки промайнули в моїй голові, я вже розвернувся, щоб кинутися до вікна, але мій погляд упав на постать мого нещодавнього захисника, і всі помисли про втечу розвіялися як дим. Він лежав на підлозі, важко хапаючи ротом повітря, а його величезні очі були прикуті до мене з чимось, що здавалося жалібним благанням про захист. Я не міг витримати цього погляду. Та й, зрештою, я не міг покинути свого рятівника, не віддячивши йому за те, що він зробив для мене.
Тому, без зайвих вагань, я розвернувся назустріч атаці оскаженілого самця мавпи. Він був уже надто близько, щоб ломака стала мені в пригоді, тож я просто щосили жбурнув її в його масивну тушу. Вона влучила йому трохи нижче колін, викликавши виття болю та люті; він втратив рівновагу і звалився прямо на мене, широко розставивши руки, щоб пом’якшити падіння.