Знову, як і напередодні, я вдався до земної тактики: вгатив правим кулаком точно в кінчик його підборіддя, а за мить додав нищівного удару лівою під дих. Ефект був неймовірний: коли я легко відскочив убік після другого удару, він заточився і впав на підлогу, зіщулившись від болю та судомно ковтаючи повітря. Перестрибнувши через його простягнуте тіло, я схопив ломаку і добив потвору перш ніж вона встигла підвестися на ноги.
Коли я завдавав останнього удару, за моєю спиною пролунав тихий сміх. Обернувшись, я побачив Тарса Таркаса, Солу та ще трьох чи чотирьох воїнів, що стояли у дверях зали. Коли наші погляди зустрілися, я вдруге став об’єктом їхніх рідкісних аплодисментів.
Сола помітила мою відсутність, щойно прокинулася, і негайно повідомила про це Тарса Таркаса, який відразу вирушив із жменькою воїнів на мої пошуки. Наближаючись до околиць міста, вони побачили самця мавпи, який, заходячись від люті, вбігав до будівлі.
Вони рушили слідом за ним, сподіваючись, що його поведінка допоможе відшукати мене, і стали свідками моєї короткої, але вирішальної битви. Ця сутичка, разом із моїм учорашнім поєдинком проти марсіанського воїна та моїми стрибками, піднесла мене на вершину в їхніх очах. Очевидно, ці люди, позбавлені тонких почуттів дружби, любові чи прив’язаності, буквально поклоняються фізичній силі та відвазі. Об’єкту їхнього обожнювання не відмовляють ні в чому — доки він підтверджує свій статус новими прикладами вправності, сили та мужності.
Сола, яка приєдналася до пошукового загону з власної волі, була єдиною серед марсіан, чиє обличчя не спотворилося в сміху, поки я боровся за своє життя. Вона, навпаки, була серйозною і явно занепокоєною; щойно я розправився з потворою, вона кинулася до мене й ретельно оглянула моє тіло на наявність можливих ран чи ушкоджень. Переконавшись, що я залишився неушкодженим, вона тихо посміхнулася і, взявши мене за руку, попрямувала до виходу.
Тарс Таркас та інші воїни увійшли до зали й зупинилися над звіром, що тепер швидко оговтувався — над тим самим звіром, який врятував мені життя, і чиє життя я, у свою чергу, щойно вирвав із пазурів смерті. Здавалося, вони про щось запекло сперечалися, і зрештою один із них звернувся до мене, але, згадавши, що я не знаю їхньої мови, знову повернувся до Тарса Таркаса. Той коротким словом і жестом віддав воїну наказ, після чого розвернувся, щоб іти за нами.
У їхньому ставленні до мого звіра відчувалося щось загрозливе, тому я вагався, чи варто йти, не дізнавшись, чим усе закінчиться. І добре, що я затримався, бо воїн витягнув із кобури пістолет незвичного вигляду і вже збирався прикінчити істоту, коли я стрибнув уперед і відбив його руку вгору. Куля влучила в дерев'яну раму вікна й вибухнула, пробивши наскрізну дірку в дереві та муруванні.
Тоді я став на коліна поруч із цією жахливою на вигляд істотою і, допомігши їй звестися на ноги, жестом наказав іти за собою. Вирази здивування, які мої дії викликали у марсіан, були просто комічними; вони могли зрозуміти такі якості, як вдячність і співчуття, лише у вельми слабкий, дитячий спосіб. Воїн, чий пістолет я відбив, запитально поглянув на Тарса Таркаса, але той подав знак залишити мене в спокої. Тож ми повернулися на площу: мій величезний звір дріботів за мною слідом, а Сола міцно тримала мене за руку.
Я мав на Марсі принаймні двох друзів: молоду жінку, яка опікувалася мною з материнською турботою, і німу тварину, яка, як я дізнався пізніше, несла у своїй бідолашній потворній туші більше любові, вірності та вдячності, ніж можна було знайти в усіх п'яти мільйонах зелених марсіан, що блукають покинутими містами та мертвим морським дном Марса.
РОЗДІЛ VII
Після сніданку, який був точною копією вчорашньої трапези і став зразком практично кожного мого прийому їжі під час перебування серед зелених людей, Сола супроводила мене до площі. Там я застав усю громаду за напруженою роботою: одні спостерігали, а інші допомагали запрягати величезних мастодонтоподібних тварин у велетенські триколісні колісниці. Таких екіпажів було близько двохсот п'ятдесяти, кожен запряжений лише однією твариною, кожна з яких, судячи з їхнього вигляду, могла б легко потягнути весь цей караван навіть за повного завантаження.
Самі колісниці були великими, місткими та розкішно оздобленими. У кожній сиділа марсіанка, обвішана металевими прикрасами, коштовним камінням, шовком та хутром, а на спині кожного звіра-тягача сидів молодий марсіанин-візник. Як і тварини, на яких їздили воїни, ці важкі в’ючні звірі не мали ні вудил, ні вуздечок; ними керували виключно за допомогою телепатії.