Ця здатність надзвичайно розвинена у всіх марсіан, що значною мірою пояснює простоту їхньої мови та відносно невелику кількість слів, якими вони обмінюються навіть під час довгих розмов. Це універсальна мова Марса, за допомогою якої вищі та нижчі тварини цього світу парадоксів здатні тією чи іншою мірою спілкуватися між собою — залежно від інтелектуального рівня виду та розвитку окремої особини.
Коли кавалькада вишикувалася в колону по одному, Сола затягнула мене в порожню колісницю, і ми рушили разом із процесією до того самого місця, через яке я потрапив у місто напередодні. На чолі каравану їхало близько двохсот воїнів по п'ятеро в ряд, така ж кількість замикала колону, а ще по двадцять п’ять чи тридцять вершників супроводжували нас із кожного боку.
Усі, крім мене — чоловіки, жінки й навіть діти — були важко озброєні. Позаду кожної колісниці підтюпцем біг марсіанський гончак, а мій власний звір не відставав від нашої. Насправді ця вірна істота жодного разу добровільно не залишала мене протягом усіх десяти років, які я провів на Марсі. Наш шлях пролягав через невелику долину перед містом, крізь пагорби й униз до мертвого морського дна, яке я перетнув під час своєї подорожі від інкубатора до площі. Інкубатор, як виявилося, і був кінцевою точкою нашого сьогоднішнього шляху. Щойно ми досягли рівного простору морського дна, уся кавалькада зірвалася в шалений галоп, тож невдовзі ми вже бачили нашу ціль.
Коли ми прибули, колісниці з військовою точністю вишикувалися вздовж чотирьох сторін огорожі. Десяток воїнів на чолі з величезним верховним вождем, серед яких були Тарс Таркас та кілька інших молодших вождів, спішилися й рушили вперед. Я бачив, як Тарс Таркас щось пояснював верховному вождю, чиє ім'я, до речі, звучало приблизно як Лорквас Птомел, Джед; «Джед» — це був його титул.
Невдовзі я дізнався про предмет їхньої розмови: гукнувши Солу, Тарс Таркас жестом наказав їй відправити мене до нього. На той час я вже опанував усі тонкощі ходіння в марсіанських умовах, тож, швидко відгукнувшись на його команду, підійшов до краю інкубатора, де стояли воїни.
Коли я опинився поруч із ними, одного погляду було достатньо, щоб побачити: вилупилися майже всі яйця, крім кількох. Інкубатор буквально кишів огидними маленькими дияволятами. Вони були від трьох до чотирьох футів заввишки й неспокійно метушилися всередині загону, наче шукаючи їжу.
Коли я зупинився перед ним, Тарс Таркас вказав на інкубатор і сказав: — Сак. Я зрозумів, що він хоче, аби я повторив учорашній виступ задля повчання Лоркваса Птомела. Мушу зізнатися, що моя вправність приносила мені неабияке задоволення, тож я швидко зреагував і перестрибнув через припарковані колісниці аж на інший бік інкубатора. Коли я повернувся, Лорквас Птомел щось пробурчав у мій бік і, повернувшись до своїх воїнів, віддав кілька коротких команд щодо інкубатора. Більше на мене не звертали уваги, тож я зміг залишитися поруч і спостерігати за їхніми діями. Вони почали пробивати в стіні інкубатора отвір, достатньо великий, щоб крізь нього могли вийти молоді марсіани.
По обидва боки від цього отвору жінки та молодші марсіани — як хлопці, так і дівчата — утворили дві живі стіни, що тяглися крізь ряди колісниць далеко в рівнину. Між цими стінами, мов дикі олені, помчали маленькі марсіани. Їм дозволяли пробігти всю довжину цього коридору, де їх по одному виловлювали жінки та старші діти: остання в черзі ловила першого малюка, що дістався кінця «живого коридору», її напарниця навпроти ловила другого, і так доти, доки всі малята не залишили загін і не були розібрані юнаками чи жінками. Спіймавши дитину, жінка залишала стрій і поверталася до своєї колісниці, а ті малюки, що потрапляли до рук молодих чоловіків, згодом також передавалися комусь із жінок.
Я зрозумів, що церемонія — якщо її можна вшанувати такою назвою — завершилася. Відшукавши Солу, я застав її в нашій колісниці: вона міцно тримала на руках потворне маленьке створіння.
Весь процес виховання молодих зелених марсіан полягає виключно в тому, щоб навчити їх розмовляти та користуватися зброєю, якою їх обвішують із першого ж року життя. З’являючись із яєць, у яких вони пролежали п’ять років — такий триває період інкубації, — вони виходять у світ цілком розвиненими, за винятком розмірів. Зовсім не знаючи своїх матерів (які, у свою чергу, навряд чи змогли б із будь-якою точністю вказати на батьків), вони належать усій громаді, а їхня освіта лягає на плечі тих самиць, яким випало спіймати їх біля виходу з інкубатора.