Він розповів нам, що після війни займався розвідкою та видобутком копалин в Аризоні. Про його успіхи свідчила необмежена кількість грошей, які він мав. Щодо деталей свого життя в ті роки він був дуже стриманим, фактично — він зовсім про це не говорив.
Він пробув у нас близько року, а потім виїхав до Нью-Йорка, де придбав невелику садибу на Гудзоні. Я відвідував його там раз на рік під час своїх поїздок у справах — ми з батьком тоді володіли мережею крамниць по всій Вірджинії. Капітан Картер мав маленький, але гарний котедж на скелі над річкою. Під час одного з моїх останніх візитів, взимку 1885 року, я зауважив, що він багато пише — тепер я розумію, що саме цей рукопис.
Тоді він сказав мені, що якщо з ним щось трапиться, він хоче, аби я очолив його маєток. Він дав мені ключ від сейфа у своєму кабінеті, попередивши, що там лежить його заповіт і деякі особисті інструкції, які я пообіцяв виконати з абсолютною точністю.
Вже пішовши до своєї кімнати, я бачив крізь вікно, як він стояв у місячному сяйві на краю скелі над Гудзоном, простягнувши руки до неба, ніби з благанням. Тоді я подумав, що він молиться, хоча ніколи не вважав його релігійною людиною в суворому сенсі цього слова.
Через кілька місяців після мого останнього візиту, здається, першого березня 1886 року, я отримав від нього телеграму з проханням негайно приїхати. Я завжди був його улюбленцем серед молодшого покоління Картерів, тож поспішив виконати прохання.
Я прибув на маленьку станцію за милю від його будинку вранці 4 березня 1886 року. Коли я попросив візника відвезти мене до капітана Картера, той відповів, що якщо я друг капітана, то у нього для мене погані новини: капітана знайшли мертвим сьогодні на світанку. Його виявив сторож сусіднього маєтку.
З якоїсь причини ця новина не здивувала мене. Я поспішив до садиби, щоб зайнятися похованням та його справами.
Я знайшов сторожа, місцевого шерифа та кількох городян у кабінеті капітана. Сторож розповів, що тіло було ще теплим, коли він його знайшов. Він лежав прямо на снігу, розкинувши руки над головою в бік краю скелі. Коли мені показали це місце, я миттєво згадав ті ночі, коли бачив його в такій самій позі, з піднятими до неба руками.
На тілі не було ознак насильства, і лікар швидко зробив висновок про смерть від серцевої недостатності. Залишившись у кабінеті наодинці, я відкрив сейф і дістав інструкції. Деякі з них були справді дивними, але я дотримався кожної дрібниці настільки точно, наскільки зміг.
Він наказав перевезти його тіло до Вірджинії без бальзамування і покласти у відкриту труну всередині гробниці, яку він збудував заздалегідь. Як я дізнався пізніше, гробниця мала чудову вентиляцію. Інструкції вимагали, щоб я особисто простежив за виконанням, навіть таємно, якщо знадобиться.
Свій спадок він залишив так, що я мав отримувати дохід протягом двадцяти п'яти років, після чого вся власність переходила мені. Подальші вказівки стосувалися цього рукопису: я мав зберігати його запечатаним і непрочитаним протягом одинадцяти років. І я не мав права розголошувати його зміст ще двадцять один рік після його смерті.
Дивною особливістю гробниці, де й досі спочиває його тіло, є те, що масивні двері оснащені одним величезним позолоченим пружинним замком, який можна відкрити лише зсередини.
Щиро ваш,
Едґар Райс Берроуз.
Цей переклад підготовлено для спільноти БУКХАБ і призначено лише для вільного поширення. Ми віримо, що класична література має бути доступною кожному українцеві.
НЕ ДЛЯ ПРОДАЖУ. Лише для вільного поширення. Якщо ви придбали цю книгу або побачили її у продажу, будь ласка, повідомте про це автора перекладу в особистих повідомленнях.
Переклад та електронну версію книги підготував користувач під ніком ternopulka.
Книгу перекладено на основі оригінального тексту, розміщеного в електронній бібліотеці Project Gutenberg.
РОЗДІЛ І
Я — дуже стара людина; наскільки стара, я й сам не знаю. Можливо, мені сто років, а можливо й більше; але я не можу сказати точно, бо ніколи не старів так, як інші чоловіки, і не пам’ятаю свого дитинства. Наскільки сягає моя пам'ять, я завжди був дорослим чоловіком, років тридцяти на вигляд. Сьогодні я виглядаю так само, як сорок років тому, і все ж відчуваю, що не можу жити вічно; що одного дня я помру справжньою смертю, після якої немає воскресіння. Я не знаю, чому мені варто боятися смерті — мені, хто вже вмирав двічі й досі живий; проте я відчуваю перед нею такий самий жах, як і ви, хто ніколи не вмирав. І саме через цей терор перед смертю, я вірю, я так переконаний у своїй смертності.