Слідом за мною, на своєму вже звичному місці, дріботів Вула; і щойно я вийшов на вулицю, до мене підбігла Сола, наче до того вона мене розшукувала. Кавалькада поверталася на площу — марш додому того дня скасували. Насправді ми не вирушали в дорогу ще понад тиждень, побоюючись повторної атаки повітряних суден.
Лорквас Птомел був надто розважливим старим воїном, щоб дозволити заскочити себе на відкритій рівнині з караваном колісниць і дітей, тож ми залишалися в мертвому місті, поки небезпека не минула.
Коли ми з Солою увійшли на площу, моєму погляду відкрилося видовище, що сповнило все моє єство потужним припливом суміші надії, страху, тріумфу та пригнічення. Та понад усе я відчував ледь вловиме полегшення і щастя: саме коли ми наблизилися до натовпу марсіан, я помітив полонянку з бойового судна, яку дві зелені марсіанки грубо тягли до найближчої будівлі.
Перед моїми очима постала струнка дівоча постать, до найменших дрібниць подібна до земних жінок з мого минулого життя. Спершу вона мене не бачила, але перед тим як зникнути у порталі будівлі, що мала стати її в’язницею, вона озирнулася — і наші погляди зустрілися. Її обличчя було овальним і надзвичайно вродливим, кожна риска — витонченою та довершеною. Вона мала великі блискучі очі, а на голові — масу хвилястого вугільно-чорного волосся, вільно зібраного у дивну, проте дуже пасуючу їй зачіску. Її шкіра мала світлий червонувато-мідний відтінок, на фоні якого багряний рум’янець щік та рубін її прекрасно виліплених губ сяяли з якоюсь особливою силою.
Вона була так само позбавлена одягу, як і зелені марсіани, що її супроводжували; власне, крім вигадливих прикрас, вона була зовсім оголеною, та навряд чи якесь вбрання змогло б підкреслити красу її досконалої та симетричної фігури.
Коли її погляд спинився на мені, вона широко розплющила очі від подиву і зробила короткий жест вільною рукою — жест, якого я, звісно, не зрозумів. Лише мить ми дивилися одне на одного, а потім проблиск надії та відваги, що осяяв її обличчя, коли вона мене помітила, згас, змінившись глибоким відчаєм, змішаним із огидою та презирством. Я усвідомив, що не відповів на її сигнал. Попри незнання марсіанських звичаїв, я інтуїтивно відчув: вона благала про допомогу та захист, а моє нещасне невігластво завадило мені відгукнутися. А потім її відвели вглиб порожньої споруди.
РОЗДІЛ IX
Отямившись, я поглянув на Солу, яка стала свідком цієї зустрічі, і з подивом помітив дивний вираз на її зазвичай незворушному обличчі. Які думки роїлися в її голові, я не знав, бо на той час вивчив марсіанську мову лише настільки, щоб задовольняти свої щоденні потреби.
Коли я підійшов до дверей нашої будівлі, на мене чекав несподіваний сюрприз. Назустріч мені вийшов воїн, несучи зброю, прикраси та повне спорядження свого стану. Він вручив усе це мені, промовивши кілька незрозумілих слів; його виправка була водночас шанобливою та загрозливою.
Пізніше Сола за допомогою кількох інших жінок переробила збрую під мої менші пропорції, і коли роботу було завершено, я почав розгулювати містом у повному бойовому спорядженні.
Відтоді Сола посвячувала мене в таємниці володіння різноманітною зброєю, і щодня я проводив по кілька годин на площі, вправляючись разом із марсіанським молодняком. Я ще не досяг досконалості в усьому, але великий досвід поводження зі схожою земною зброєю робив мене надзвичайно здібним учнем, і мій прогрес був цілком задовільним.
Навчання мене та молодих марсіан проводили виключно жінки. Вони не лише навчають молодь мистецтву індивідуального захисту та нападу, а й є майстрами, які виготовляють кожну річ, вироблену зеленими марсіанами. Вони роблять порох, патрони, вогнепальну зброю — власне, усе цінне виробляється жінками. Під час справжньої війни вони складають частину резерву, а коли виникає потреба, б’ються навіть із більшим розумом та люттю, ніж чоловіки.
Чоловіків же навчають вищого воєнного мистецтва: стратегії та маневрування великими підрозділами військ. Вони видають закони за потреби — новий закон для кожної надзвичайної ситуації. У здійсненні правосуддя вони не скуті прецедентами. Звичаї передавалися віками через повторення, але покарання за ігнорування звичаю є питанням індивідуального розгляду судом присяжних із рівних винуватцеві осіб. Мушу сказати, що правосуддя рідко схиблює, проте воно, здається, панує в оберненій пропорції до верховенства закону. Принаймні в одному відношенні марсіани — щасливий народ: у них немає адвокатів.