Лорквас Птомел та воїни сиділи мовчки, пильно дивлячись на молоду жінку ще кілька митей після того, як вона замовкла. Ніхто не знає, що коїлося в їхніх головах, але я щиро вірю, що вони були зворушені. Якби хоч один впливовий чоловік серед них виявився достатньо сильним, щоб піднятися над звичаями, ця мить ознаменувала б нову й могутню еру для Марса.
Я бачив, як Тарс Таркас підвівся, щоб заговорити, і на його обличчі був такий вираз, якого я ніколи не зустрічав у зеленого марсіанського воїна. Він свідчив про внутрішню могутню битву із самим собою, зі спадковістю, з віковими звичаями. Коли він розкрив рота, щоб почати промову, погляд, сповнений майже благодаті й доброти, на мить осяяв його люте й жахливе обличчя.
Проте ті важливі слова, що мали злетіти з його вуст, так і не були сказані. Саме в ту мить молодий воїн, вочевидь відчувши напрям думок старших, зіскочив зі східців помосту і, завдавши тендітній полонянці сильного удару по обличчю, від якого вона впала на підлогу, поставив ногу на її простерте тіло. Обернувшись до зібраної ради, він вибухнув залпами жахливого, безрадісного сміху.
На мить мені здалося, що Тарс Таркас уб’є його на місці, та й вираз обличчя Лоркваса Птомела не віщував негіднику нічого доброго. Але затьмарення минуло, їхні старі «я» знову взяли гору, і вони всміхнулися. Показово, однак, що вони не засміялися вголос, хоча вчинок молодика, згідно з етикою зеленого марсіанського гумору, вважався дотепним до нестями.
Те, що мені знадобилося чимало часу, аби описати події, що відбулися в мить того удару, зовсім не означає, що я залишався недіяльним. Думаю, я відчув наближення біди, бо зараз розумію, що вже стиснувся, наче пружина для стрибка, коли побачив занесений кулак над її прекрасним, благальним обличчям. І перш ніж рука воїна опустилася, я вже був на півшляху через залу.
Навряд чи його огидний сміх пролунав бодай раз, як я вже був на ньому. Цей виродок був дванадцять футів заввишки й озброєний до зубів, але я вірю, що в ту мить зміг би впоратися з усією залою, настільки несамовитою була моя лють. Підстрибнувши вгору, я вдарив його прямо в обличчя, коли він розвернувся на мій попереджувальний крик. Побачивши, що він вихоплює короткий меч, я витягнув свій і знову стрибнув йому на груди, зачепившись однією ногою за руків'я його пістолета і вчепившись лівою рукою в одне з його величезних іклів, поки завдавав удару за ударом у його велетенські груди.
Він не міг ефективно скористатися коротким мечем, бо я був надто близько, не міг і витягнути пістолет — хоча намагався це зробити всупереч марсіанському звичаю, який каже, що в особистому двобої не можна використовувати іншу зброю, ніж та, якою тебе атакували. Фактично, йому не залишалося нічого іншого, як робити дикі й марні спроби скинути мене. Попри всю його колосальну масу, він був навряд чи сильніший за мене, і минуло лише кілька митей, перш ніж він упав на підлогу, стікаючи кров’ю і не подаючи ознак життя.
Дея Торіс піднялася на одному лікті й дивилася на бій широкими, застиглими від подиву очима. Щойно я знову твердо став на ноги, я підняв її на руки й переніс на одну з лав біля стіни.
Знову жоден марсіанин не втрутився. Відірвавши шматок шовку від своєї накидки, я спробував зупинити кров, що текла з її ніздрів. Невдовзі мені це вдалося, оскільки травми виявилися не серйознішими за звичайну носову кровотечу. Коли вона змогла говорити, то поклала руку мені на лікоть і, дивлячись мені в очі, промовила:
— Навіщо ви це зробили? Ви, хто відмовив мені навіть у дружньому погляді в першу годину моєї біди! А тепер ви ризикуєте життям і вбиваєте одного зі своїх товаришів заради мене. Я не розумію. Що ви за людина, чому ви водитеся із зеленими людьми, хоча маєте подобу моєї раси, хоча ваш колір лише трохи темніший за колір білої мавпи? Скажіть мені, ви людина чи щось більше за людину?