РОЗДІЛ XI
Щойно ми вийшли на подвір'я, дві охоронниці, приставлені наглядати за Деєю Торіс, поспішили до нас, намагаючись знову взяти її під варту. Бідна дитина притиснулася до мене, і я відчув, як її маленькі ручки міцно обхопили мій лікоть. Відігнавши жінок жестом, я повідомив їм, що віднині бранкою опікуватиметься Сола. Крім того, я застеріг Саркою: якщо вона ще хоч раз виявить свою жорстокість до Деї Торіс, це закінчиться для Саркої раптовою і болісною смертю.
Моя погроза була необачною і принесла Деї Торіс більше шкоди, ніж користі. Як я дізнався згодом, на Марсі чоловіки не вбивають жінок, а жінки — чоловіків. Тож Саркоя лише зміряла нас злісним поглядом і пішла геть — вигадувати нові капості проти нас.
Невдовзі я знайшов Солу й пояснив, що хочу, аби вона охороняла Дею Торіс так само, як охороняла мене. Я попросив її підшукати інше житло, де б їх не турбувала Саркоя, і наостанок повідомив, що сам віднині оселюся серед чоловіків.
Сола поглянула на спорядження, яке я тримав у руках і почепив через плече.
— Тепер ти великий вождь, Джоне Картере, — мовила вона, — і я мушу виконувати твої накази, хоча насправді я рада робити це за будь-яких обставин. Чоловік, чий метал ти носиш, був молодим, але великим воїном; завдяки своїм підвищенням та перемогам він виборов собі місце в ієрархії впритул до рангу Тарса Таркаса, який, як ти знаєш, поступається лише Лорквасу Птомелу. Ти тепер одинадцятий: у цій громаді є лише десять вождів, що перевершують тебе у звитязі.
— А якщо я вб'ю Лоркваса Птомела? — запитав я.
— Ти станеш першим, Джоне Картере. Але ти можеш здобути цю честь лише за згодою всієї ради на те, щоб Лорквас Птомел зустрівся з тобою в поєдинку. Або, якщо він нападе на тебе першим, ти можеш убити його, захищаючись, і таким чином посісти перше місце.
Я лише засміявся і змінив тему. У мене не було особливого бажання вбивати Лоркваса Птомела, і ще менше — ставати джедом серед тарків.
Я супроводжував Солу та Дею Торіс у пошуках нового житла, яке ми знайшли в будівлі ближче до зали аудієнцій; вона мала значно розкішнішу архітектуру, ніж наше попереднє помешкання. Також ми виявили в цій будівлі справжні спальні з антикварними ліжками з майстерно викарбуваного металу, що висіли на масивних золотих ланцюгах, закріплених у мармурових стелях. Оздоблення стін було надзвичайно вишуканим і, на відміну від фресок у тих будинках, що я оглядав раніше, зображувало на полотнах багато людських постатей. Це були люди, подібні до мене, але зі значно світлішою шкірою, ніж у Деї Торіс. Вони були вбрані у витончені довгі шати, густо оздоблені металом та коштовностями, а їхнє пишне волосся мало прекрасний золотавий та червонувато-бронзовий відтінки. Чоловіки були безбородими, і лише деякі мали зброю. Сцени здебільшого зображували світлошкірих і золотокосих людей під час ігор та розваг.
Дея Торіс сплеснула руками з вигуком захоплення, споглядаючи ці величні витвори мистецтва, створені народом, що давно зник; Сола ж, навпаки, здавалося, зовсім їх не помічала.
Ми вирішили обрати цю кімнату на другому поверсі з видом на площу для Деї Торіс та Соли, а іншу сусідню кімнату позаду — для приготування їжі та зберігання припасів. Потім я відправив Солу за постіллю, їжею та необхідним начинням, сказавши, що охоронятиму Дею Торіс до її повернення.
Коли Сола пішла, Дея Торіс повернулася до мене з ледь помітною усмішкою.
— І куди ж втекла б ваша полонянка, якби ви її залишили? Хіба що пішла б слідом за вами, благаючи про захист і просячи вибачення за ті несправедливі думки, які вона плекала щодо вас ці останні кілька днів.
— Ви праві, — відповів я, — для нас обох немає шляху до втечі, якщо ми не підемо разом.
— Я чула ваш виклик тій істоті, яку ви називаєте Тарсом Таркасом, і, здається, розумію ваше становище серед цих людей. Але чого я не можу збагнути, то це вашого твердження, що ви не з Барсума.
— Тож в ім’я мого першого пращура, — вела далі вона, — звідки ж ви можете бути? Ви схожі на мій народ, і водночас такі несхожі. Ви розмовляєте моєю мовою, хоча я чула, як ви казали Тарсу Таркасу, що вивчили її лише нещодавно. Усі барсумці розмовляють однією мовою від крижаної півночі до крижаного півдня, хоча їхня писемність різниться. Лише в долині Дор, де річка Ісс впадає у загублене море Корус, за переказами, розмовляють іншою говіркою. Проте, окрім легенд наших предків, немає жодної згадки про те, щоб барсумець колись повернувся вгору річкою Ісс із берегів Коруса, що в долині Дор. Не кажіть мені, що ви повернулися звідти! Вас би піддали жахливій смерті у будь-якому куточку на поверхні Барсума, якби це виявилося правдою. Скажіть, що це не так!