Ось переклад цього фрагменту:
— Тому що, Джоне Картере, — відповіла вона, — майже кожна планета чи зоря, чиї атмосферні умови бодай трохи наближені до барсумських, демонструє форми тваринного життя, майже ідентичні нам із вами. І, до того ж, люди Землі майже без винятку вкривають свої тіла дивними, потворними шматками тканини, а голови — химерними пристроями, призначення яких ми так і не змогли збагнути. Ви ж, коли вас знайшли таркаські воїни, були абсолютно без жодних спотворень чи прикрас.
Той факт, що на вас не було прикрас, є вагомим доказом вашого небарсумського походження, тоді як відсутність гротескного одягу могла б викликати сумнів щодо вашої належності до Землі.
Тоді я розповів їй подробиці свого відправлення із Землі, пояснивши, що моє тіло там залишилося повністю вбраним у всі ті, дивні для неї, шати земних мешканців. У цей момент повернулася Сола з нашими скупими пожитками та своїм юним марсіанським вихованцем, який, звісно, мав ділити житло з ними.
Сола запитала, чи не було у нас відвідувачів за її відсутності, і дуже здивувалася, коли ми відповіли заперечно. Виявилося, що коли вона піднімалася до верхніх поверхів, де розташовувалися наші покої, то зустріла Саркою, яка спускалася вниз. Ми вирішили, що вона, мабуть, підслуховувала, але оскільки не могли згадати нічого надто важливого з нашої розмови, то залишили це без особливої уваги, лише пообіцявши собі бути гранично обережними в майбутньому.
Потім ми з Деєю Торіс заповзялися оглядати архітектуру та оздоблення прекрасних залів будівлі, яку ми займали. Вона розповіла мені, що ці люди процвітали тут, імовірно, понад сто тисяч років тому. Вони були найдавнішими предками її раси, але згодом змішалися з іншою великою расою давніх марсіан, які були дуже смаглявими, майже чорними, а також із червонувато-жовтою расою, що панувала в ті самі часи.
Ці три великі гілки вищих марсіан були змушені укласти могутній союз, оскільки висихання марсіанських морів змусило їх шукати порівняно нечисленні родючі зони, що постійно зменшувалися, та захищатися в нових умовах життя від диких орд зелених людей.
Віки тісних стосунків та змішаних шлюбів призвели до появи раси червоних людей, прекрасною і чарівною донькою якої була Дея Торіс. Протягом епох злиднів та безперервних воєн як між власними расами, так і з зеленими людьми, і до того, як вони пристосувалися до змінених умов, значна частина високої цивілізації та багато мистецтв світловолосих марсіан були втрачені. Проте нинішня червона раса досягла того рівня, коли вона відчуває, що компенсувала новими відкриттями та більш практичною цивілізацією все те, що безповоротно поховано разом із давніми барсумцями під товщею незліченних минулих віків.
Ці давні марсіани були висококультурною та освіченою расою, проте під час негараздів тих важких століть пристосування до нових умов не лише цілком припинився їхній розвиток та творення, а й було втрачено практично всі їхні архіви, записи та літературу.
Дея Торіс розповіла багато цікавих фактів і легенд про цю зниклу расу шляхетних і добрих людей. Вона сказала, що місто, в якому ми зараз отаборилися, колись було центром торгівлі та культури, відомим як Корад. Його збудували на березі прекрасної природної гавані, захищеної величними пагорбами. Маленька долина із західного боку міста, пояснила вона, — це все, що залишилося від гавані, а прохід крізь пагорби до дна колишнього моря колись був каналом, яким судна підходили до міських брам.
Береги давніх морів були всіяні такими самими містами; менші ж поселення в дедалі меншій кількості можна було знайти ближче до колишнього центру океанів — люди змушені були йти за водами, що відступали, аж поки необхідність не підштовхнула їх до остаточного порятунку: так званих марсіанських каналів.
Ми були настільки захоплені оглядом будівлі та розмовою, що не помітили, як настав вечір. До тями нас повернув посланець із наказом від Лоркваса Птомела, який вимагав моєї негайної появи. Попрощавшись з Деєю Торіс і Солою і наказавши Вулі залишатися на варті, я поспішив до зали аудієнцій, де побачив Лоркваса Птомела та Тарса Таркаса, що сиділи на помості.
РОЗДІЛ XII
Коли я увійшов і віддав салют, Лорквас Птомел жестом наказав мені підійти ближче і, впившись у мене своїми величезними потворними очима, звернувся до мене так: