— Ти з нами лише кілька днів, проте за цей час завдяки своїй звитязі здобув високе становище серед нас. Хай там як, ти не один із нас; ти не присягав нам на вірність.
— Твоє становище особливе, — вів він далі. — Ти полонений, і водночас віддаєш накази, які обов'язкові до виконання; ти чужинець, і водночас таркаський вождь; ти недоросток, і водночас можеш убити могутнього воїна одним ударом кулака. А тепер доносять, ніби ти готував утечу з іншою полонянкою іншої раси; полонянкою, яка, за її власним зізнанням, майже вірить, що ти повернувся з долини Дор. Будь-якого з цих звинувачень, якщо воно буде доведене, достатньо для твоєї страти. Але ми — справедливий народ, і на тебе чекає суд по нашому поверненню до Тарка, якщо так накаже Тал Хаджус.
— Проте, — продовжував він своїм лютим гортанним тоном, — якщо ти втечеш із червоною дівчиною, саме мені доведеться звітувати перед Тал Хаджусом. Саме мені доведеться стати проти Тарса Таркаса і або довести своє право на владу, або метал із мого мертвого трупа дістанеться кращому чоловікові — бо такий звичай у тарків.
— У мене немає чвар із Тарсом Таркасом. Разом ми безроздільно правимо найбільшою з малих громад серед зелених людей. Ми не хочемо битися між собою, тож якби ти був мертвий, Джоне Картере, я був би лише радий. Проте забити тебе без наказу Тал Хаджуса ми можемо лише за двох умов: в особистому двобої задля самозахисту, якщо ти нападеш на одного з нас, або якщо тебе впіймають під час спроби втечі.
— Заради справедливості я мушу попередити тебе: ми лише чекаємо на один із цих двох приводів, щоб позбутися такої великої відповідальності. Доправити червону дівчину до Тал Хаджуса цілою — завдання надзвичайної ваги. За тисячу років тарки не мали такої здобичі: вона онука найвеличнішого з червоних джеддаків, який водночас є нашим найзапеклішим ворогом. Я все сказав. Червона дівчина казала нам, що ми позбавлені м’яких людських почуттів, але ми — раса справедлива і правдива. Можеш іти.
Обернувшись, я залишив залу аудієнцій. Отже, ось він — початок переслідувань з боку Саркої! Я знав, що ніхто інший не міг бути причетним до цього доносу, який так швидко дійшов до вух Лоркваса Птомела. Тепер я пригадав ті уривки нашої розмови, що стосувалися втечі та мого походження.
Саркоя на той час була найстарішою і найбільш довіреною жінкою Тарса Таркаса. Як така, вона була могутньою силою за троном, адже жоден воїн не мав такої безмежної довіри Лоркваса Птомела, як його найздібніший лейтенант Тарс Таркас.
Проте аудієнція у Лоркваса Птомела не тільки не змусила мене відмовитися від думок про втечу, а навпаки — змусила зосередити на цьому всі мої здібності. Тепер, більше ніж раніше, я усвідомив абсолютну необхідність втечі задля Деї Торіс, бо був переконаний: у ставці Тал Хаджуса на неї чекає якась жахлива доля.
За описом Соли, цей монстр був перебільшеним уособленням усіх віків жорстокості, люті та брутальності, від яких він походив. Холодний, хитрий, розрахунковий; він також, на відміну від більшості своїх одноплемінників, був рабом тієї ницої пристрасті, яку згасаючі потреби в продовженні роду на їхній вмираючій планеті майже втихомирили в марсіанських грудях.
Думка про те, що божественна Дея Торіс може потрапити до лап такого безодневого атавізму, змусила мене вкритися холодним потом. Куди краще приберегти дружні кулі для самих себе в останню мить, як це робили хоробрі жінки-першопрохідці моєї загубленої землі, які вкорочували собі віку, аби не потрапити до рук індіанських воїнів.
Поки я блукав площею, занурений у похмурі передчуття, до мене підійшов Тарс Таркас, який саме повертався із зали аудієнцій. Його ставлення до мене не змінилося, і він привітався так, ніби ми не розлучилися кілька хвилин тому.
— Яке житло ти собі обрав, Джоне Картере? — запитав він.
— Я ще нічого не обрав, — відповів я. — Мені здалося, що краще оселитися або самому, або серед інших воїнів, тож я чекав нагоди спитати вашої поради. Як ви знаєте, — я посміхнувся, — я ще не цілком обізнаний з усіма звичаями тарків.
— Йди за мною, — наказав він, і ми разом рушили через площу до будівлі, яка, на мою радість, межувала з тією, де мешкали Сола та її підопічні.
— Мої покої на першому поверсі цієї будівлі, — сказав він. — Другий поверх також повністю зайнятий воїнами, але третій і вище — вільні. Можеш обирати будь-який.
— Я чув, — вів він далі, — що ти віддав свою жінку червоній полонянці. Що ж, як ти казав, твої звичаї — не наші звичаї. Але ти б’єшся достатньо добре, щоб робити що заманеться, тож якщо хочеш віддати свою жінку бранці — це твоя справа. Проте як вождь ти повинен мати тих, хто тобі служитиме, і, згідно з нашими звичаями, ти можеш обрати будь-яку або й усіх жінок із почту тих вождів, чий метал ти тепер носиш.