Це правда, що зелені марсіани — і чоловіки, і жінки — абсолютно доброчесні, за винятком таких виродків, як Тал Хаджус; проте значно кращим був би тонший баланс людських рис, навіть ціною незначної та випадкової втрати цнотливості.
Зрозумівши, що мушу взяти на себе відповідальність за цих істот, хочу я того чи ні, я змирився з цим і наказав їм шукати житло на верхніх поверхах, залишивши третій поверх собі. Одній із дівчат я доручив обов’язки щодо моєї скромної кухні, а іншим наказав займатися справами, що входили до їхніх попередніх обов'язків. Після цього я бачив їх рідко, та й не мав такого бажання.
РОЗДІЛ XIII
Після битви з повітряними суднами громада залишалася в місті протягом кількох днів, відклавши похід додому, доки не з'явиться обґрунтована впевненість у тому, що кораблі не повернуться. Адже опинитися на відкритій рівнині з кавалькадою колісниць і дітьми було зовсім не тим, чого бажав би навіть такий войовничий народ, як зелені марсіани.
Під час цього періоду затишшя Тарс Таркас навчав мене багатьох звичаїв та військових мистецтв, притаманних таркам, зокрема давав уроки їзди та керування величезними звірами, що носили на собі воїнів. Ці істоти, відомі як тоати, настільки ж небезпечні та люті, як і їхні господарі, проте після приборкання вони стають достатньо слухняними для потреб зелених марсіан.
Дві такі тварини дісталися мені від воїнів, чий метал я тепер носив, і невдовзі я впорався з ними не гірше за місцевих воїнів. Метод керування був зовсім не складним. Якщо тоати не реагували достатньо швидко на телепатичні вказівки вершників, вони отримували страшенний удар руків'ям пістолета між вух. Якщо ж звір намагався битися, таке «лікування» тривало доти, доки брутальна худобина або не упокорювалася, або не скидала вершника.
В останньому випадку починалася боротьба не на життя, а на смерть між чоловіком і звіром. Якщо перший був достатньо вправним із пістолетом, він міг вижити, щоб знову сісти в сідло, хоч і на іншу тварину; якщо ж ні — його пошматоване й понівечене тіло збирали його жінки й спалювали згідно з таркаським звичаєм.
Мій досвід із Вулою спонукав мене спробувати метод доброти у поводженні з моїми тоатами. Спершу я довів їм, що вони не зможуть мене скинути, і навіть різко стукнув їх між вух, щоб утвердити свій авторитет і владу. Потім, крок за кроком, я завойовував їхню довіру — приблизно так само, як робив це незліченну кількість разів зі своїми численними земними скакунами. Мені завжди добре велося з тваринами; за покликом душі, а також тому, що це давало триваліші та кращі результати, я завжди був гуманним і добрим у стосунках із нижчими істотами. Я міг би позбавити людину життя, якби виникла потреба, зі значно меншими докорами сумління, ніж життя бідолашної, нерозумної та безвідповідальної тварини.
Протягом кількох днів мої тоати стали дивиною для всієї громади. Вони повсюди ходили за мною, наче собаки, терлися своїми величезними мордами об моє тіло, незграбно виявляючи прихильність, і виконували кожну мою команду з такою прудкістю та покірністю, що марсіанські воїни почали приписувати мені якусь невідому на Марсі земну силу.
— Як ти їх зачарував? — запитав одного разу пополудні Тарс Таркас, побачивши, як я глибоко засунув руку в пащу одному зі своїх тоатів, у якого між зубами застряг камінь, коли той пасся мохом на нашому подвір’ї.
— Добротою, — відповів я. — Бачите, Тарсе Таркасе, м’якші почуття мають свою цінність навіть для воїна. Я знаю, що і в розпал битви, і під час походу мої тоати підкоряться будь-якому моєму наказу, а отже, моя боєздатність зростає. Я кращий воїн саме тому, що я добрий господар. Вашим воїнам було б корисно і для них самих, і для всієї громади перейняти мої методи. Лише кілька днів тому ви самі казали мені, що ці величезні бестії через свою непередбачуваність часто перетворюють перемогу на поразку, бо у вирішальний момент можуть надумати скинути й розшматувати своїх вершників.
— Покажи мені, як ти досягаєш таких результатів, — була єдина відповідь Тарса Таркаса.
Тож я як міг детально пояснив усю методику тренування, яку застосував до своїх звірів, а пізніше він змусив мене повторити це перед Лорквасом Птомелом та зібранням воїнів. Та мить ознаменувала початок нового життя для нещасних тоатів, і перш ніж я залишив орду Лоркваса Птомела, я мав задоволення спостерігати полк настільки слухняних та покірних скакунів, про яких годі й мріяти. Вплив на чіткість і швидкість військових маневрів був настільки вражаючим, що Лорквас Птомел подарував мені масивний золотий браслет зі своєї власної ноги на знак визнання моїх заслуг перед ордою.