— Припускаю, буде мудро прийняти нашу долю з якомога більшою гідністю, Деє Торіс. Проте я все ж сподіваюся, що опинюся поруч наступного разу, коли будь-який марсіанин — зелений, червоний, рожевий чи фіолетовий — матиме нахабство бодай насупитися на вас, моя принцесо.
Дея Торіс затамувала подих на моїх останніх словах. Вона впилася в мене поглядом розширених очей, її дихання почастішало, а потім, з дивним коротким смішком, що висвітив грайливі ямочки в кутиках її вуст, вона похитала головою і вигукнула:
— Яка дитина! Великий воїн, і водночас — незграбна мала дитина.
— Що я знову накоїв? — запитав я у цілковитому розпачі.
— Колись ви дізнаєтесь, Джоне Картере, якщо виживемо. Але я не можу вам сказати. І я, донька Морса Каджака, сина Тардоса Морса, слухала це без гніву, — промовила вона наостанок, наче розмовляючи сама з собою.
Тоді вона знову поринула в один зі своїх веселих, радісних і безтурботних настроїв, жартуючи про мою доблесть таркаського воїна, яка так дивно контрастувала з моїм м’яким серцем і природною добротою.
— Припускаю, якби ви випадково поранили ворога, то забрали б його додому й виходжували, доки він не одужає, — сміялася вона.
— Саме так ми й робимо на Землі, — відповів я. — Принаймні, серед цивілізованих людей.
Це знову змусило її розсміятися. Вона не могла цього збагнути, бо попри всю свою ніжність і жіночу солодкість, вона все ж залишалася марсіанкою. А для марсіанина хороший ворог — це мертвий ворог, адже кожен загиблий супротивник означає, що живим дістанеться більше здобичі при розподілі.
Мені було дуже цікаво дізнатися, що ж я сказав чи зробив такого, що викликало в неї таке хвилювання хвилину тому, тож я продовжував наполегливо благати її пояснити мені це.
— Ні, — вигукнула вона, — досить того, що ви це сказали, а я це почула. І коли ви дізнаєтесь правду, Джоне Картере, — і якщо я буду мертвою, що цілком імовірно станеться до того, як дальній місяць обернеться навколо Барсума ще дванадцять разів, — пам’ятайте, що я слухала і що я… посміхалася.
Для мене це була китайська грамота, але що більше я благав її пояснити, то рішучішою ставала її відмова, аж поки я у повному розпачі не облишив ці спроби.
День уже поступився місцем ночі, і поки ми блукали величним проспектом, освітленим двома місяцями Барсума, під наглядом Землі, що дивилася на нас своїм сяючим зеленим оком, здавалося, ніби ми одні у всесвіті. І я, принаймні, був цілком задоволений цим.
Нічний марсіанський холод огорнув нас, тож я зняв свої шовки й накинув їх на плечі Деї Торіс. Коли моя рука на мить торкнулася її, я відчув, як кожною клітиною мого єства прокотився такий трепет, якого ніколи не викликав контакт із жодною іншою смертною істотою. Мені здалося, що вона ледь помітно прихилилася до мене, але я не був у цьому впевнений. Знав лише одне: хоча моя рука залишалася на її плечах довше, ніж того вимагало просте поправляння шовку, вона не відсторонилася і не промовила ні слова. Так, у мовчанні, ми йшли поверхнею вмираючого світу, але в грудях принаймні одного з нас народилося те, що є найстарішим і водночас вічно новим.
Я кохав Дею Торіс. Дотик моєї руки до її оголеного плеча промовив до мене словами, які я не міг не впізнати, і я зрозумів, що кохав її з тієї самої миті, коли наші погляди вперше зустрілися на площі мертвого міста Корад.
РОЗДІЛ XIV
Моїм першим поривом було зізнатися їй у коханні, та вмить я згадав про її беззахисне становище, в якому лише я один міг полегшити тягар її полону та захистити — як би слабко це не було — від тисяч спадкових ворогів, з якими вона зіткнеться після нашого прибуття до Тарка. Я не міг ризикувати й завдавати їй додаткового болю чи смутку, освідчуючись у почуттях, на які вона, цілком імовірно, не відповідала. Якби я виявив таку нестриманість, її доля стала б ще більш нестерпною; а думка про те, що вона може сприйняти це як спробу скористатися її безпорадністю, аби вплинути на її рішення, стала вирішальним аргументом, що запечатав мої вуста.
— Чому ви така мовчазна, Деє Торіс? — запитав я. — Можливо, ви воліли б повернутися до Соли та своїх покоїв?
— Ні, — прошепотіла вона, — я щаслива тут. Не знаю, чому мені завжди так спокійно й радісно, коли ви, Джоне Картере, чужинець, поруч зі мною. У такі хвилини здається, що я в безпеці, і що з вами я незабаром повернуся до двору мого батька, відчую його міцні обійми, сльози та поцілунки матері на моїх щоках.