— То на Барсумі люди цілуються? — запитав я, коли вона пояснила значення вжитого нею слова у відповідь на моє запитання.
— Батьки, брати й сестри — так; і, — додала вона тихим, задумливим тоном, — закохані.
— А у вас, Деє Торіс, є батьки, брати й сестри?
— Так.
— І… коханий?
Вона мовчала, і я не наважився повторити запитання.
— Чоловік на Барсумі, — нарешті озвалася вона, — не ставить особистих запитань жінці, окрім своєї матері та жінки, за яку він бився і яку виборов.
— Але ж я бився… — почав я, і в ту ж мить пошкодував, що язик не відсох мені раніше. Вона обернулася саме тоді, коли я осікся й замовк; знявши мої шовки зі своїх плечей, вона протягнула їх мені й без жодного слова, з високо піднятою головою, ходою справжньої королеви рушила до площі й входу до своїх покоїв.
Я не намагався йти за нею, лише простежив, щоб вона безпечно дісталася будівлі. Наказавши Вулі супроводжувати її, я похмуро розвернувся й увійшов до власного дому. Годинами я сидів на своїх шовках, схрестивши ноги й перебуваючи в не найкращому гуморі, розмірковуючи про те, які дивні жарти грає доля з нами, бідолашними смертними.
То ось воно яке — кохання! Мені вдавалося уникати його всі ті роки, поки я блукав п’ятьма континентами та морями, що їх омивають; попри вродливих жінок та численні нагоди; попри напівбажання кохати й постійні пошуки свого ідеалу. І треба ж було мені несамовито й безнадійно закохатися в істоту з іншого світу, виду, можливо, й схожого, проте не ідентичного моєму. У жінку, яка вилупилася з яйця і чий вік може сягати тисячі років; чий народ має дивні звичаї та ідеї; у жінку, чиї надії, задоволення, стандарти чесноти, добра і зла можуть відрізнятися від моїх так само сильно, як і поняття зелених марсіан.
Так, я був дурнем, але я кохав. І хоча я відчував найбільші страждання, яких мені довелось зазнати, я б не погодився на інше за всі багатства Барсума. Таке воно — кохання, і такими є закохані всюди, де воно відоме.
Для мене Дея Торіс була втіленням досконалості; всього, що було доброчесним, прекрасним, шляхетним і добрим. Я вірив у це всім серцем, усією глибиною своєї душі тієї ночі в Кораді, сидячи на шовках, поки ближчий місяць Барсума мчав західним небом до горизонту, освітлюючи золото, мармур і дорогоцінну мозаїку моїх прадавніх покоїв. І я вірю в це сьогодні, сидячи за столом у маленькому кабінеті з видом на Гудзон. Минуло двадцять років; десять із них я жив і бився за Дею Торіс та її народ, а ще десять — жив пам’яттю про неї.
Ранок нашого від’їзду до Тарка видався ясним і спекотним, як і всі марсіанські ранки, за винятком тих шести тижнів, коли на полюсах тане сніг.
Я відшукав Дею Торіс у натовпі колісниць, що рушали, але вона відвернулася від мене, і я бачив, як червона кров прилила до її щік. З безглуздою непослідовністю закоханого я промовчав, хоча міг би послатися на незнання природи моєї провини або, принаймні, її серйозності, і таким чином досягти бодай половинчастого примирення.
Мій обов'язок велів мені пересвідчитися, що їй зручно, тож я зазирнув у її колісницю, аби поправити шовки та хутра. Зробивши це, я з жахом помітив, що вона міцно прикута ланцюгом за кісточку до борту екіпажа.
— Що це означає? — вигукнув я, повертаючись до Соли.
— Саркоя вважала, що так буде краще, — відповіла та, і по її обличчю було видно, що вона не схвалює це рішення.
Оглянувши кайдани, я побачив, що вони замикаються на масивний пружинний замок.
— Де ключ, Соло? Дай його мені.
— Він у Саркої, Джоне Картере, — відповіла вона.
Я розвернувся без жодного слова і відшукав Тарса Таркаса, якому палко висловив протест проти непотрібних принижень та жорстокості, яких, принаймні в очах закоханого, зазнавала Дея Торіс.
— Джоне Картере, — відповів він, — якщо ви з Деєю Торіс колись і втечете від тарків, то це станеться саме під час цієї подорожі. Ми знаємо, що ти не підеш без неї. Ти показав себе могутнім бійцем, і ми не хочемо заковувати тебе в кайдани, тому ми тримаємо вас обох у найпростіший спосіб, який водночас гарантує безпеку. Я все сказав.
Я миттєво збагнув силу його логіки й зрозумів, що оскаржувати це рішення марно. Проте я попросив, аби ключ забрали у Саркої і щоб їй наказали облишити полонянку в спокої.
— Принаймні це, Тарсе Таркасе, ви можете зробити для мене в обмін на дружбу, яку, мушу зізнатися, я до вас відчуваю.
— Дружба? — перепитав він. — Такого поняття не існує, Джоне Картере. Але нехай буде по-твоєму. Я накажу Саркої припинити докучати дівчині, а ключ візьму собі на зберігання.