Наступного дня ми знялися з табору рано-вранці й марширували лише з однією зупинкою аж до самих сутінків. Дві події порушили одноманітність цього переходу. Близько полудня ми запримітили далеко праворуч щось схоже на інкубатор, і Лорквас Птомел наказав Тарсу Таркасу оглянути його. Останній узяв із собою десяток воїнів, серед яких був і я, і ми помчали оксамитовим килимом моху до невеликої огорожі.
Це справді був інкубатор, але яйця в ньому були зовсім крихітними порівняно з тими, чиє вилуплення я бачив у нашому інкубаторі після прибуття на Марс.
Тарс Таркас спішився й ретельно оглянув споруду, зрештою оголосивши, що вона належить зеленим людям із Вархуна, і що цемент, яким її замурували, заледве встиг підсохнути.
— Вони не можуть випереджати нас більше ніж на день шляху! — вигукнув він, і на його лютому обличчі спалахнув вогонь жадоби до битви.
Робота в інкубаторі була недовгою. Воїни пробили вхід, і пара з них, залізши всередину, швидко потрощила всі яйця своїми короткими мечами. Потім, знову скочивши на тоатів, ми помчали наздогін за нашою кавалькадою. Під час поїздки я скористався нагодою запитати Тарса Таркаса, чи були ці вархунці, чиї яйця ми щойно знищили, меншими на зріст за його тарків.
— Я помітив, що їхні яйця набагато менші за ті, що я бачив у вашому інкубаторі, — додав я.
Він пояснив, що ці яйця щойно туди поклали; але, як і всі яйця зелених марсіан, вони ростимуть протягом п'ятирічного періоду інкубації, аж поки не досягнуть розміру тих, що я бачив у день мого прибуття на Барсум. Це була справді цікава новина, адже мені завжди здавалося дивним, як жінки зелених марсіан, попри їхній великий зріст, можуть відкладати такі величезні яйця, з яких вилуплюються чотирифутові [близько 120 см] немовлята. Насправді ж щойно відкладене яйце лише трохи більше за звичайне гусяче, і оскільки воно не починає рости, доки на нього не потрапить сонячне світло, вождям не важко транспортувати кілька сотень таких яєць за раз зі сховищ до інкубаторів.
Невдовзі після пригоди з вархунськими яйцями ми зупинилися, щоб дати тваринам відпочити, і саме під час цього перепочинку стався другий цікавий епізод дня. Я саме перекидав свої пакунки з одного тоата на іншого (оскільки розділяв денну роботу між ними обома), коли до мене наблизився Зад і без жодного слова завдав моїй тварині страшного удару своїм довгим мечем.
Мені не потрібен був підручник з етикету зелених марсіан, аби знати, що відповісти. Власне, я був настільки розлючений, що заледве стримався, аби не вихопити пістолет і не застрелити цю бестію на місці. Але він стояв і чекав із оголеним довгим мечем у руках, тож моїм єдиним вибором було вихопити свій власний меч і зустріти його в чесному бою, використовуючи зброю на його вибір або меншу.
Останній варіант завжди дозволявся, тож я міг би використати свій короткий меч, кинжал, сокиру чи власні кулаки, якби забажав, і був би цілком у своєму праві; проте я не міг застосувати вогнепальну зброю чи спис, поки він тримав лише свій довгий меч.
Я обрав ту саму зброю, яку оголив він, бо знав, що він пишається своїм умінням володіти нею, і мені хотілося, якщо вже я здолаю його, то зробити це його ж зброєю. Поєдинок, що зав’язався, був тривалим і відклав продовження маршу на цілу годину. Уся громада оточила нас, залишивши для бою вільний простір діаметром близько ста футів.
Спершу Зад спробував збити мене з ніг напором, наче бик вовка, але я був занадто швидким для нього. Щоразу, коли я ухилявся від його випадів, він пролітав повз, отримуючи лише чергову мітку від мого меча на руці чи спині. Невдовзі він стікав кров'ю з пів тузина дрібних ран, проте я ніяк не міг знайти шпарину для вирішального удару. Тоді він змінив тактику і, б’ючись обережно та з надзвичайною спритністю, спробував досягти майстерністю того, чого не зміг грубою силою. Мушу визнати, він був неперевершеним фехтувальником, і якби не моя більша витривалість та дивовижна гнучкість, яку дарувала мені менша гравітація Марса, я навряд чи зміг би так гідно протистояти йому.
Ми певний час кружляли, не завдаючи один одному значної шкоди; довгі, прямі, схожі на голки мечі виблискували на сонці й дзвеніли в тиші, стикаючись при кожному вдалому паріруванні. Нарешті Зад, усвідомивши, що втомлюється швидше за мене, вочевидь вирішив піти на зближення і завершити бій у фінальному спалаху власної слави. Саме коли він кинувся на мене, сліпучий спалах світла вдарив мені прямо в очі; я перестав бачити його наближення і міг лише наосліп стрибнути вбік, намагаючись уникнути могутнього леза, яке, здавалося, вже відчував у своїх нутрощах. Мені це вдалося лише частково, про що свідчив гострий біль у лівому плечі. Але коли я на мить кинув погляд, намагаючись знову відшукати супротивника, моєму здивованому погляду відкрилося видовище, яке з лишком окупило рану, завдану тимчасовою сліпотою. Там, на колісниці Деї Торіс, стояли три постаті — очевидно, щоб спостерігати за двобоєм поверх голів тарків. То були Дея Торіс, Сола та Саркоя. І коли мій мимобіжний погляд ковзнув по них, постала німа сцена, що залишиться викарбуваною в моїй пам'яті до дня моєї смерті.