Я побачив, як Дея Торіс із люттю юної тигриці кинулася на Саркою і вибила щось із її піднятої руки — щось, що блиснуло на сонці, коли полетіло на землю. Тоді я зрозумів, що саме засліпило мене в ту вирішальну мить бою, і як Саркоя знайшла спосіб убити мене, не завдаючи фінального удару власноруч. Побачив я й інше — те, що ледь не коштувало мені життя прямо на місці, бо на частку секунди цілком відволікло мою увагу. Бо саме коли Дея Торіс вибила маленьке дзеркальце з її руки, Саркоя — з обличчям, посинілим від ненависті та безсилої люті — вихопила кинжал і замахнулася для страшного удару на Дею Торіс. І тоді Сола, наша люба й вірна Сола, стрибнула між ними. Останнє, що я бачив, було важке лезо, що опускалося на її груди, якими вона затуляла принцесу.
Мій ворог уже оговтався після випаду і знову завдавав мені чимало клопоту. Тож я неохоче повернувся до справи, хоча мої думки були далеко від битви.
Ми несамовито кидалися один на одного раз за разом, аж поки раптом, відчувши гостре вістря його меча біля своїх грудей — випад, який я не міг ні парирувати, ні уникнути, — я сам кинувся на нього з виставленим мечем і всією вагою свого тіла, сповнений рішучості не вмирати наодинці, якщо зможу цьому завадити. Я відчув, як сталь роздирає мені груди, в очах потемніло, голова пішла обертом, і я відчув, як коліна підкошуються.
РОЗДІЛ XV
Коли свідомість повернулася до мене — а як я невдовзі дізнався, я був без тями лише мить, — я швидко скочив на ноги, шукаючи свій меч. І я знайшов його: він по саме руків’я застряг у зелених грудях Зада, який лежав мертвим на вохристому моху прадавнього морського дна. Повністю отямившись, я побачив, що його зброя пробила мої ліві груди, проте пройшла лише крізь плоть і м’язи, що вкривають ребра: увійшовши майже по центру грудної клітки, вона вийшла під плечем. Під час випаду я розвернувся так, що його меч просто пройшов під м’язами, завдавши болючої, але не небезпечної рани.
Витягнувши лезо зі свого тіла, я забрав і свій меч та, повернувшись спиною до потворного трупа, рушив — знесилений, роздратований і сповнений огиди — до колісниць, де був мій почет і майно. Глухий гомін марсіанського схвалення зустрів мене, але мені було байдуже до нього.
Стікаючи кров’ю і слабнучи, я дістався до своїх жінок, які, звиклі до таких подій, перев’язали мої рани, застосувавши чудодійні загоювальні та лікувальні засоби, що роблять смертельними лише ті удари, які приносять миттєву загибель. Дайте марсіанській жінці шанс — і смерть відступить на задній план. Невдовзі вони підлатали мене так добре, що, за винятком слабкості від втрати крові та легкого болю навколо рани, я не відчував великих незручностей від цього удару, який за земних методів лікування, безсумнівно, вклав би мене в ліжко на багато днів.
Щойно з перев’язкою було покінчено, я поспішив до колісниці Деї Торіс. Там я знайшов бідолашну Солу; її груди були забинтовані, але вона, здавалося, мало постраждала від сутички з Саркоєю: кинжал останньої влучив у край однієї з металевих нагрудних прикрас Соли й, зрикошетивши, завдав лише легкої рани.
Підійшовши ближче, я побачив Дею Торіс: вона лежала долілиць на своїх шовках і хутрі, а її гнучке тіло здригалося від ридань. Вона не помітила моєї присутності й не чула, як я розмовляю з Солою, що стояла неподалік від екіпажу.
— Вона поранена? — запитав я у Соли, кивком голови вказуючи на Дею Торіс.
— Ні, — відповіла та, — вона думає, що ти мертвий.
— І що тепер нікому чистити зуби кішці її бабусі? — перепитав я з усмішкою.
— Гадаю, ти несправедливий до неї, Джоне Картере, — мовила Сола. — Я не розумію ні її звичаїв, ні твоїх, але я впевнена: онука десяти тисяч джеддаків ніколи б так не побивалася за кимось, хто не був би гідний її прихильності. Це горда раса, але вони справедливі, як і всі барсумці. Ти, мабуть, тяжко образив або зачепив її, раз вона не визнає твого існування, поки ти живий, хоча й оплакує тебе мертвого.