— Сльози — рідкісне видовище на Барсумі, — продовжила Сола, — тому мені важко їх витлумачити. За все своє життя, окрім Деї Торіс, я бачила лише двох людей, які плакали: одна плакала від горя, інша — від безсилої люті. Першою була моя мати, багато років тому, перш ніж її вбили; другою була Саркоя, коли її сьогодні відтягли від мене.
— Твоя мати! — вигукнув я. — Але ж, Соло, ти не могла знати своєї матері, дитино.
— Але я знала. І батька теж, — додала вона. — Якщо хочеш послухати цю дивну й зовсім не барсумську історію, приходь увечері до колісниці, Джоне Картере, і я розповім тобі те, про що ніколи в житті не згадувала. А тепер дали сигнал до продовження маршу, ти мусиш іти.
— Я прийду сьогодні, Соло, — пообіцяв я. — Обов’язково скажи Деї Торіс, що я живий і здоровий. Я не нав’язуватимуся їй, і гляди, не кажи, що я бачив її сльози. Якщо вона захоче поговорити — я лише чекаю на її наказ.
Сола заскочила в колісницю, що саме займала своє місце в колоні, а я поспішив до свого тоата й поскакав до своєї позиції поряд із Тарсом Таркасом у хвості загону.
Ми являли собою величне й страхітливе видовище, розтягнувшись по жовтому ландшафту: двісті п'ятдесят пишно оздоблених і яскравих колісниць, попереду яких ішов авангард із двохсот вершників-воїнів та вождів, що їхали по п’ятеро в ряд із інтервалом у сто ярдів. Такий самий загін замикав колону, а ще кілька десятків воїнів ішли в охороні з флангів. П'ятдесят запасних мастодонтів — важких в’ючних тварин, відомих як зитидари, та п’ятсот-шістсот вільних тоатів бігли всередині порожнього квадрата, утвореного оточуючими воїнами. Блиск металу й коштовностей на розкішних оздобах чоловіків та жінок, повторений у збруї зитидарів і тоатів, у поєднанні з яскравими барвами величних шовків, хутра та пір’я, надавали каравану такої варварської пишноти, що будь-який східний владика позеленів би від заздрощів.
Величезні широкі шини колісниць і м'які лапи тварин не видавали жодного звуку на вкритому мохом морському дні; тож ми рухалися в абсолютній тиші, наче якась гігантська фантасмагорія, яку лише зрідка порушувало гортанне гарчання підгонимого зитидара або вереск тоатів, що затіяли бійку. Зелені марсіани розмовляють мало, і то зазвичай односкладовими словами, тихо, наче слабкий гуркіт далекого грому.
Ми перетинали безкраю пустелю моху, який, згинаючись під тиском широких шин чи м’яких лап, знову випростувався за нами, не залишаючи жодного сліду нашої ходи. Ми й справді могли здатися приварами померлих на мертвому морі цієї вмираючої планети — настільки безшумно й безслідно ми проходили. Це був перший на моїй пам'яті марш такої великої кількості людей і тварин, який не здіймав куряви й не залишав колії; адже на Марсі немає пилу, окрім як у культивованих районах у зимові місяці, та й тоді через відсутність сильних вітрів він майже непомітний.
Тієї ночі ми стали табором біля підніжжя пагорбів, до яких наближалися вже два дні і які позначали південну межу цього конкретного моря. Наші тварини два дні не пили, та й взагалі не бачили води майже два місяці — відтоді як ми залишили Тарк. Проте, як пояснив мені Тарс Таркас, вони потребують її дуже мало і можуть майже нескінченно жити на моху, що вкриває Барсум: за його словами, у крихітних стеблах цієї рослини міститься достатньо вологи, аби задовольнити скромні потреби тварин.
Скуштувавши свою вечірню трапезу, що складалася зі схожої на сир їжі та рослинного молока, я відшукав Солу. Вона працювала при світлі смолоскипа над збруєю Тарса Таркаса. Дівчина звела на мене очі, і її обличчя засвітилося радістю та вітанням.
— Я рада, що ти прийшов, — мовила вона. — Дея Торіс спить, і мені самотньо. Мій власний народ не любить мене, Джоне Картере; я надто несхожа на них. Це сумна доля — мусити жити серед них, і я часто шкодую, що не народилася справжньою жінкою зелених марсіан, без любові та надії. Але я пізнала любов, і тому я втрачена для них.
— Я обіцяла розповісти тобі свою історію, точніше, історію моїх батьків. З того, що я дізналася про тебе і звичаї твого народу, я впевнена, що ця розповідь не видасться тобі дивною. Проте серед зелених марсіан вона не має аналогів у пам’яті найстарішого з нині живих тарків, та й наші легенди не містять багато подібних переказів.
— Моя мати була досить малою на зріст — власне, надто малою, щоб їй дозволили материнство, оскільки наші вожді розводять породу, дбаючи насамперед про розміри. Вона також була менш холодною і жорстокою, ніж більшість жінок зелених марсіан. Не маючи великої охоти до їхнього товариства, вона часто блукала покинутими проспектами Тарка наодинці або сиділа серед диких квітів, що прикрашають довколишні пагорби. Вона плекала думки та мрії, які, вірю, я єдина серед теперішніх жінок-тарків можу зрозуміти. Бо хіба ж я не дитина своєї матері?