Коли ми наблизилися до південної межі міста, до нас донісся звук із боку моховитої рівнини — з боку єдиного проходу між пагорбами, що вів до брами. Цим проходом до міста входили каравани з півночі, півдня, сходу чи заходу. Ми почули вереск тоатів і бурчання зитидарів, а зрідка й брязкіт зброї, що сповіщав про наближення загону воїнів. Головною думкою в її голові було те, що це мій батько повернувся з експедиції, але таркаська хитрість утримала її від необачного пориву кинутися йому назустріч.
Відступивши в затінок дверного отвору, вона чекала на кавалькаду, яка невдовзі з’явилася на проспекті, розтягнувшись від стіни до стіни. Коли голова процесії порівнялася з нами, менший місяць виринув з-за дахів і залив усе навколо своїм дивовижним яскравим світлом. Мати ще глибше забилася у рятівні тіні й зі своєї схованки побачила, що це був не мій батько, а караван, що повертався з молодими тарками. Вона миттєво склала план: коли велика колісниця порівнялася з нашим укриттям, вона непомітно заскочила на задній борт і причаїлася в тіні високого борту, у несамовитому пориві любові притискаючи мене до грудей.
Вона знала те, чого не знала я: що після цієї ночі вона ніколи більше не пригорне мене до серця, і що навряд чи ми колись ще побачимо обличчя одна одної. У метушні на площі вона змішала мене з іншими дітьми, чиї охоронці після завершення подорожі тепер були вільні від своїх обов'язків. Нас зігнали у велику кімнату, де нас годували жінки, які не брали участі в експедиції, а наступного дня нас розподілили між почтами вождів.
Я ніколи більше не бачила своєї матері після тієї ночі. Її ув'язнив Тал Хаджус. Було докладено всіх зусиль, включаючи найжахливіші та найганебніші тортури, аби вирвати з її вуст ім’я мого батька; але вона залишилася непохитною і вірною, і зрештою померла під регіт Тал Хаджуса та його вождів під час чергової жахливої кари.
Пізніше я дізналася, що вона сказала їм, ніби вбила мене, аби врятувати від такої ж долі, а моє тіло кинула білим мавпам. Одна лише Саркоя не повірила їй, і я донині відчуваю, що вона підозрює моє справжнє походження, але не поспішає мене викривати — принаймні зараз — бо, я впевнена, вона також здогадується, хто мій батько.
Коли він повернувся з експедиції й дізнався про долю моєї матері, я була присутня, коли Тал Хаджус розповідав йому це. Проте жодним порухом м'яза він не виказав ані найменшої емоції; тільки він не сміявся, коли Тал Хаджус радісно описував її передсмертні муки. З тієї миті він став найжорстокішим серед жорстоких. Я чекаю того дня, коли він досягне своєї мети й відчує труп Тал Хаджуса під своєю ногою. Бо я впевнена в тому, що він лише чекає нагоди для страшної помсти, і що велика любов живе в його серці так само міцно, як і тоді, коли вона вперше перетворила його майже сорок років тому — так само впевнена, як і в тому, що ми сидимо тут, на березі прадавнього океану, поки всі розумні люди сплять, Джоне Картере.
— А твій батько, Соло, він зараз із нами? — запитав я.
— Так, — відповіла вона, — але він не знає, хто я насправді, як не знає і того, хто зрадив мою матір перед Тал Хаджусом. Тільки я знаю ім’я свого батька, і тільки я, Тал Хаджус і Саркоя знаємо, що саме вона принесла ту звістку, яка прирекла на смерть і тортури ту, яку він кохав.
Ми сиділи мовчки кілька хвилин: вона — занурена в похмурі думки про своє жахливе минуле, я — сповнений жалю до цих нещасних істот, яких бездушні й безглузді звичаї їхньої раси прирекли на безлюбе життя, сповнене жорстокості та ненависті. Нарешті вона заговорила.
— Джоне Картере, якщо колись справжня людина і ступала по холодному мертвому лону Барсума, то це ти. Я знаю, що можу тобі довіряти, і оскільки це знання може колись допомогти тобі, або йому, або Деї Торіс, або мені самій, я назву тобі ім’я мого батька, не накладаючи жодних обмежень на твій язик. Коли прийде час, кажи правду, якщо вважатимеш за потрібне. Я довіряю тобі, бо знаю, що ти не проклятий цією жахливою рисою абсолютної й непохитної правдивості; що ти зміг би збрехати, як один із твоїх вірджинських джентльменів, якби брехня врятувала інших від горя чи страждань. Ім’я мого батька — Тарс Таркас.
РОЗДІЛ XVI
Решта нашої подорожі до Тарка минула без пригод. Ми були в дорозі двадцять днів, перетнули два морських дна й пройшли крізь або оминули кілька зруйнованих міст, здебільшого менших за Корад. Двічі ми перетинали знамениті марсіанські водні шляхи, або канали, як їх називають наші земні астрономи. Коли ми наближалися до таких місць, одного воїна відправляли далеко вперед із потужним біноклем. Якщо поблизу не було видно великих загонів червоних марсіан, ми підходили якомога ближче, лишаючись непоміченими, і чекали в таборі до темряви. З настанням ночі ми повільно наближалися до культивованих угідь і, відшукавши одне з численних широких шосе, що перетинають ці зони через рівні проміжки, мовчки й потайки пробиралися до посушливих земель на іншому боці. Один такий перехід зайняв п’ять годин без жодної зупинки, а інший поглинув усю ніч, тож ми якраз покидали межі огороджених високими мурами полів, коли над нами зійшло сонце.