Оскільки ми перетинали ці зони в темряві, я мало що встиг розгледіти, хіба що коли ближчий місяць у своєму дикому й невпинному польоті барсумським небом час від часу освітлював клаптики ландшафту. Тоді погляду відкривалися обнесені мурами поля та низькі розлогі будівлі, дуже схожі на земні ферми. Там було багато дерев, висаджених у строгому порядку, деякі з них — величезної висоти. У загонах тримали тварин; вони видавали свою присутність переляканим вереском і форканням, зачувши запах наших дивних диких звірів і ще дикіших людей.
Лише одного разу я помітив людину — це сталося на перехресті нашої дороги з широким білим шосе, що розрізає кожен оброблений район рівно посередині. Той бідолаха, мабуть, спав при дорозі, бо коли я порівнявся з ним, він підвівся на лікті й, лише раз поглянувши на караван, що наближався, з криком схопився на ноги й шалено помчав геть, перемахнувши через найближчий мур зі спритністю наляканого кота. Тарки не звернули на нього найменшої уваги: вони не були на стежці війни. Єдиною ознакою того, що вони його бачили, стало прискорення ходи каравану — ми поспішали до межі пустелі, яка знаменувала вступ у володіння Тал Хаджуса.
Я жодного разу не розмовляв із Деєю Торіс, оскільки вона не передавала мені звістки про те, що мій візит до її колісниці буде бажаним, а моя безглузда гордість заважала мені зробити перший крок. Я справді вірю, що успіх чоловіка у жінок перебуває в оберненій залежності від його доблесті серед чоловіків. Слабкуни та нездари часто мають неабиякий хист зачаровувати прекрасну стать, тоді як боєць, здатний без страху вийти проти тисячі реальних небезпек, сидить і ховається в тіні, наче налякана дитина.
Рівно через тридцять днів після моєї появи на Барсумі ми увійшли до стародавнього міста Тарк, у чиїх давно забутих жителів ця орда зелених людей вкрала навіть їхнє ім'я. Орди Тарка налічують близько тридцяти тисяч душ і розділені на двадцять п'ять громад. Кожна громада має свого джеда та молодших вождів, але всі вони перебувають під владою Тал Хаджуса, джеддака Тарка. П'ять громад мають свої штаб-квартири в самому місті Тарк, а решта розпорошені по інших покинутих містах стародавнього Марса в межах округу, на який претендує Тал Хаджус.
Ми вступили на велику центральну площу рано-вранці. Повернуту експедицію не зустрічали ентузіазмом чи дружніми вітаннями. Ті, хто випадково опинявся поруч, називали імена воїнів чи жінок, з якими стикалися безпосередньо, у формальному вітанні свого роду. Але коли з'ясувалося, що вони привезли двох полонених, інтерес зріс, і ми з Деєю Торіс опинилися в центрі груп допитливих глядачів.
Невдовзі нам виділили нові помешкання, і решта дня була присвячена облаштуванню в нових умовах. Мій дім тепер був на проспекті, що вів до площі з півдня — головній артерії, якою ми марширували від міських воріт. Я опинився в дальньому кінці площі, і в моєму розпорядженні була ціла будівля. Та сама велич архітектури, що була такою помітною рисою Корада, була очевидна і тут, тільки, якщо це можливо, у ще більшому та розкішнішому масштабі. Мої покої підійшли б для найбільшого з земних імператорів, але цих дивних істот у будівлях не цікавило нічого, крім розміру та величі залів. Що більша будівля, то бажаніша вона була; тому Тал Хаджус займав те, що колись було величезною громадською спорудою, найбільшою в місті, але зовсім непридатною для житла. Наступна за розміром була зарезервована для Лоркваса Птомела, наступна — для джеда нижчого рангу, і так далі до кінця списку з п'яти джедів. Воїни займали будівлі разом із вождями, до чиїх почтів вони належали; або, якщо воліли, шукали притулку серед будь-якої з тисяч порожніх будівель у своєму кварталі. Кожній громаді було виділено певну частину міста. Вибір будівлі мав здійснюватися відповідно до цього розподілу, за винятком джедів — усі вони займали споруди, що виходили фасадами на площу.