Коли я нарешті навів лад у своєму домі, а точніше, пересвідчився, що це зроблено, сонце вже майже сіло. Я поспішив назовні, маючи намір відшукати Солу та її підопічних, оскільки твердо вирішив поговорити з Деєю Торіс. Я мусив переконати її в необхідності бодай тимчасового перемир’я, поки я не знайду способу допомогти їй втекти. Я шукав марно, аж поки верхній край великого червоного сонця не почав зникати за горизонтом; саме тоді я помітив потворну голову Вули, що визирала з вікна другого поверху на протилежному боці тієї самої вулиці, де оселився я, але ближче до площі.
Не чекаючи на запрошення, я злетів угору гвинтовим пандусом, що вів на другий поверх. Увійшовши до великої зали в передній частині будівлі, я був зустрінутий несамовитим Вулою: він кинувся на мене всією своєю величезною тушею, мало не збивши з ніг. Бідолаха так зрадів мені, що я подумав, він мене з’їсть; його голова роз’їхалася у «посмішці до вух», демонструючи три ряди іклів у справжній гримасі домовика.
Втихомиривши його словом і пестощами, я поспіхом почав шукати в сутінках бодай якийсь знак присутності Деї Торіс. Не побачивши її, я покликав її на ім’я. З дальнього кута кімнати почувся ледь помітний шепіт, і за пару швидких кроків я вже стояв біля неї. Вона сиділа, зщулившись, серед хутра та шовків на старовинному різьбленому дерев’яному сидінні. Поки я чекав, вона підвелася на весь зріст і, дивлячись мені прямо в очі, промовила:
— Чого забажав Дотар Соджат із Тарка від Деї Торіс, своєї полонянки?
— Деє Торіс, я не знаю, чим розгнівав вас. У мене й думки не було образити чи зачепити вас — ту, кого я сподівався захищати й оберігати. Ви можете ігнорувати мене, якщо така ваша воля, але те, що ви мусите допомагати мені у вашій втечі, якщо це взагалі можливо — це не моє прохання, а мій наказ. Коли ви знову будете в безпеці при дворі свого батька, ви зможете робити зі мною все, що заманеться, але відсьогодні й до того дня я — ваш господар, і ви мусите коритися мені й допомагати.
Вона довго й пильно дивилася на мене, і мені здалося, що її серце пом’якшало.
— Я розумію твої слова, Дотаре Соджате, — відповіла вона, — але тебе я не розумію. Ти — дивна суміш дитини й чоловіка, звіра й шляхтича. Я б хотіла вміти читати в твоєму серці.
— Подивіться собі під ноги, Деє Торіс; воно лежить там зараз, де лежало з тієї ночі в Кораді, і де воно лежатиме завжди, б’ючись лише для вас, поки смерть не зупинить його навіки.
Вона зробила маленький крок до мене, простягнувши свої прекрасні руки дивним, майже сліпим жестом.
— Що ви маєте на увазі, Джоне Картере? — прошепотіла вона. — Що ви мені кажете?
— Я кажу те, що обіцяв собі ніколи не казати вам — принаймні доти, доки ви не перестанете бути полонянкою зелених людей; те, що після вашого ставлення до мене протягом останніх двадцяти днів я вже й не сподівався сказати. Я кажу, Деє Торіс, що я ваш тілом і душею, щоб служити вам, битися за вас і померти за вас. Лише про одне я прошу натомість: не виказуйте ані осуду, ані схвалення моїм словам, поки не опинитеся в безпеці серед свого народу. І нехай ваші почуття до мене не будуть продиктовані чи забарвлені вдячністю. Усе, що я зроблю заради вас, буде викликане лише егоїстичними мотивами, бо немає для мене більшої радості, ніж служити вам.
— Я поважатиму ваші побажання, Джоне Картере, бо розумію мотиви, що ними керують. Я приймаю вашу службу так само охоче, як і підкоряюся вашій владі; ваше слово буде для мене законом. Я двічі помилялася щодо вас у своїх думках і знову прошу вашого вибачення.
Подальшу розмову особистого характеру перервала поява Соли; вона була вкрай схвильована й зовсім не схожа на себе — зазвичай спокійну та врівноважену.
— Ця жахлива Саркоя вже побувала в Тал Хаджуса! — вигукнула вона. — І з того, що я чула на площі, надії для вас обох майже немає.
— Що вони кажуть? — запитала Дея Торіс.
— Що вас кинуть диким калотам [собакам] на великій арені, щойно всі орди зберуться на щорічні ігри.
— Соло, — мовив я, — ти тарка, але ти ненавидиш і нехтуєш звичаями свого народу так само сильно, як і ми. Чи не підеш ти з нами, якщо ми зробимо останню відчайдушну спробу втекти? Я впевнений, що Дея Торіс зможе запропонувати тобі дім і захист серед свого народу, і твоя доля там не буде гіршою за ту, що чекає на тебе тут.
— Так! — вигукнула Дея Торіс. — Йди з нами, Соло! Тобі буде краще серед червоних людей Геліума, ніж тут. Я обіцяю тобі не лише дім, а й любов та ласку, яких прагне твоя душа і в яких тобі завжди відмовлятимуть звичаї твоєї власної раси. Йди з нами, Соло. Ми могли б піти й без тебе, але твоя доля буде жахливою, якщо вони запідозрять, що ти допомагала нам. Я знаю, що навіть цей страх не змусив би тебе заважати нашій втечі, але ми хочемо, щоб ти була з нами. Ми хочемо, щоб ти потрапила до країни сонця й щастя, до людей, які знають значення любові, співчуття та вдячності. Скажи, що згодна, Соло; скажи мені це!