— Великий водний шлях, що веде до Геліума, розташований лише за п'ятдесят миль на південь, — пробурмотіла Сола, ніби звертаючись до самої себе. — Прудкий тоат подолає цю відстань за три години. А далі до Геліума ще п'ятсот миль, більша частина шляху пролягає через малозаселені райони. Вони дізнаються про все і кинуться в погоню. Ми могли б якийсь час переховуватися серед великих дерев, але шанси на порятунок справді мізерні. Вони переслідуватимуть нас до самих воріт Геліума і забиратимуть життя на кожному кроці. Ви їх не знаєте.
— Хіба немає іншого шляху до Геліума? — запитав я. — Чи не могла б ти накреслити мені приблизну карту місцевості, яку нам доведеться подолати, Деє Торіс?
— Так, — відповіла вона. Взявши великий діамант зі свого волосся, вона накреслила на мармуровій підлозі першу карту барсумських територій, яку я коли-небудь бачив. Вона була поцяткована вздовж і впоперек довгими прямими лініями, що подекуди йшли паралельно, а десь сходилися до великих кіл. Ці лінії, за її словами, були водними шляхами, а кола — містами. Одне з них, далеко на північному заході від нас, вона позначила як Геліум. Були й інші міста ближче, але вона сказала, що боїться входити до багатьох із них, бо не всі вони дружні до Геліума.
Нарешті, уважно вивчивши карту при місячному світлі, що тепер заливало кімнату, я вказав на водний шлях далеко на північ від нас, який, здавалося, також вів до Геліума.
— Хіба він не проходить крізь володіння вашого діда? — запитав я.
— Так, — відповіла вона, — але це за двісті миль на північ від нас; це один із тих каналів, які ми перетинали на шляху до Тарка.
— Вони ніколи не запідозрять, що ми спробуємо дістатися такого далекого водного шляху, — зауважив я, — і саме тому я вважаю, що це найкращий маршрут для нашої втечі.
Сола погодилася зі мною, і було вирішено, що ми залишимо Тарк цієї ж ночі; власне, так швидко, як тільки я зможу знайти й осідлати своїх тоатів. Сола мала їхати на одному, а ми з Деєю Торіс — на іншому. Кожен із нас повинен був узяти достатньо їжі та пиття на два дні, оскільки ми не могли занадто гнати тварин на таку велику відстань.
Я наказав Солі разом із Деєю Торіс пройти однією з менш людних вулиць до південної межі міста, де я наздожену їх із тоатами якомога швидше. Залишивши їх збирати необхідну їжу, шовки та хутра, я тихо вислизнув до задньої частини першого поверху й увійшов у внутрішній двір, де наші тварини неспокійно блукали, як вони зазвичай робили перед тим, як влягтися на ніч.
У тінях будівель та під сяйвом марсіанських місяців рухалося величезне стадо тоатів і зитидарів; останні низько й гортанно буркали, а перші час від часу видавали різкий вереск, що свідчив про майже звичний стан люті, у якому ці істоти проводили своє життя. Зараз вони поводилися тихіше через відсутність людей, але зачувши мій запах, стали неспокійнішими, і їхній огидний шум посилився. Це була ризикована справа — заходити в загін до тоатів самому, та ще й уночі. По-перше, галас міг попередити воїнів поблизу, що щось не так; по-друге, за найменшої причини, а то й зовсім без неї, якийсь великий самець-тоат міг надумати очолити напад на мене.
Не маючи бажання роздратувати їхньої паскудної вроди такої ночі, коли все залежало від таємності та швидкості, я притискався до тіней будівель, готовий будь-якої миті стрибнути в безпечне вікно чи двері. Так я безшумно дістався до великих воріт, що виходили на вулицю позаду двору, і, наблизившись до виходу, тихо покликав своїх двох тварин. Як же я дякував добрій долі за передбачливість, що дозволила мені завоювати любов і довіру цих диких німих бестій! Невдовзі з протилежного боку двору я побачив дві величезні туші, що пробивали собі шлях до мене крізь гори плоті, що колихалися навколо.
Вони підійшли впритул, тручись мордами об моє тіло й вишукуючи шматочки їжі, якими я завжди їх винагороджував. Відчинивши ворота, я наказав двом велетенським звірам вийти, а потім, тихо вислизнувши слідом, зачинив стулки за собою.
Я не став сідлати тварин чи сідати на них верхи прямо там; натомість я мовчки пішов у тінях будівель до безлюдного проспекту, що вів до місця зустрічі з Деєю Торіс і Солою. З безшумністю безтілесних духів ми прокрадалися порожніми вулицями, і лише коли в полі зору з'явилася рівнина за межами міста, я почав дихати вільніше. Я був упевнений, що Сола та Дея Торіс без зусиль дістануться місця зустрічі непоміченими, але щодо себе та моїх величезних тоатів я мав сумніви: воїни вкрай рідко залишали місто після настання темряви, адже поблизу їм просто не було куди їхати.