Він зіскочив із платформи й грубо схопив її за руку, та ледь він торкнувся її, як я вистрибнув між ними. Мій короткий меч, гострий і блискучий, був у моїй правій руці; я міг би встромити його в його гниле серце ще до того, як він усвідомив би мій напад. Але коли я замахнувся для удару, я згадав про Тарса Таркаса. Попри всю свою лють і ненависть, я не міг позбавити його тієї солодкої миті, заради якої він жив і сподівався всі ці довгі, виснажливі роки. Тому замість леза я вгатив своїм правим кулаком точнісінько в край його щелепи. Без жодного звуку він повалився на підлогу, наче мертвий.
У такій самій смертельній тиші я схопив Дею Торіс за руку і, махнувши Солі слідувати за нами, ми безшумно вибігли з зали на поверх вище. Непоміченими ми дісталися заднього вікна, і за допомогою ременів та шкіряних частин моєї збруї я спустив спочатку Солу, а потім і Дею Торіс на землю. Стрибнувши слідом, я швидко повів їх через двір у тінях будівель, повертаючись тим самим шляхом, яким нещодавно прийшов від далекої околиці міста.
Зрештою ми знайшли моїх тоатів у дворі, де я їх залишив. Осідлавши їх, ми поспішили крізь будівлю на проспект. Сівши верхи — Сола на одного звіра, а Дея Торіс позаду мене на іншого, — ми виїхали з міста Тарк крізь пагорби на південь.
Замість того щоб повертати в обхід міста на північний захід, до найближчого водного шляху, що був так близько, ми звернули на північний схід і виїхали на моховиту пустку, через яку за двісті небезпечних і втомливих миль пролягала інша головна артерія, що вела до Геліума.
Ми не мовили жодного слова, поки місто не залишилося далеко позаду, але я чув тихі ридання Деї Торіс, яка притискалася до мене, поклавши свою дорогу голівку мені на плече.
— Якщо ми виберемося, мій вождю, борг Геліума буде величезним; більшим, ніж він колись зможе сплатити тобі. А якщо не виберемося, — вела вона далі, — борг буде не меншим, хоч Геліум про це й не дізнається, бо ти врятував останню з нашого роду від того, що гірше за смерть.
Я не відповів, натомість простягнув руку й стиснув тонкі пальці тієї, яку кохав, — там, де вони трималися за мене. А потім у повній тиші ми мчали по жовтому, залитому місячним світлом моху, і кожен був занурений у власні думки. Що ж до мене, то я не міг би не радіти, навіть якби намагався: тепле тіло Деї Торіс було притиснуте до мого, і попри всі небезпеки попереду, моє серце співало так весело, ніби ми вже входили у ворота Геліума.
Наші попередні плани були так сумно зруйновані, що тепер ми опинилися без їжі та води, і лише я був озброєний. Тому ми гнали наших звірів із швидкістю, яка мала тяжко позначитися на них ще до того, як ми могли сподіватися побачити кінець першого етапу нашої подорожі.
Ми їхали всю ніч і весь наступний день лише з кількома короткими перепочинками. Другої ночі і ми, і наші тварини були геть виснажені, тож ми лягли на мох і поспали якихось п’ять чи шість годин, відновивши шлях ще до світанку. Весь наступний день ми були в сідлі, і коли пізно пополудні не побачили вдалині дерев — ознаки великих водних шляхів по всьому Барсуму — нас осяяла страшна істина: ми заблукали.
Очевидно, ми кружляли, але в який бік — сказати було важко; це здавалося неможливим, адже вдень нас вело сонце, а вночі — місяці та зорі. Хай там як, жодного каналу не було видно, і весь наш загін був готовий упасти від голоду, спраги та втоми. Далеко попереду і трохи праворуч ми розгледіли обриси невисоких гір. Ми вирішили спробувати дістатися до них у надії, що з якогось пасма зможемо побачити загублений водний шлях. Ніч застала нас раніше, ніж ми досягли мети, і, майже втрачаючи свідомість від утоми та слабкості, ми лягли й заснули.
Вранці мене розбудило якесь величезне тіло, що притиснулося до мого. Здригнувшись, я розплющив очі й побачив мого вірного старого Вулу, що притулився до мене; вірна бестія йшла за нами крізь цю безслідну пустелю, щоб розділити нашу долю, якою б вона не була. Обхопивши його за шию, я притиснувся щокою до його морди, і я не соромлюся цього, як не соромлюся і сліз, що виступили на моїх очах, коли я подумав про його любов до мене. Невдовзі прокинулися Дея Торіс і Сола, і ми вирішили негайно просуватися вперед, намагаючись дістатися пагорбів.