Я ніколи раніше не бачив битви двох зелених марсіанських воїнів «природною зброєю», і видовище тваринної люті, що розгорнулося перед моїми очима, було найстрашнішим із усього, що могла б змалювати найбільш збуджена уява. Вони видирали один одному очі й вуха руками, а блискучими іклами раз по раз шматували та пробивали плоть, аж поки обидва не перетворилися на справжнє криваве лахміття з голови до ніг.
Бар Комас мав значну перевагу в бою, бо був сильнішим, прудкішим і розумнішим. Невдовзі здалося, що сутичка скінчена і лишився тільки фінальний смертельний удар, аж раптом Бар Комас послизнувся, вириваючись із клінчу. Це була та сама крихітна шпарина, якої потребував Дак Кова: кинувшись на тіло противника, він занурив своє єдине могутнє ікло в пах Бар Комаса і останнім потужним зусиллям розпоров молодого джеддака вздовж усього тіла; зрештою величезне ікло застрягло в кістках щелепи Бар Комаса. Переможець і переможений безсило покотилися по моху — величезна купа пошматованого й закривавленого м’яса.
Бар Комас був мертвий як камінь, і лише неймовірні зусилля жінок Дак Кови врятували того від долі, на яку він заслуговував. Три дні по тому він без сторонньої допомоги підійшов до тіла Бар Комаса, яке, за звичаєм, не зрушували з місця падіння, і, поставивши ногу на шию свого колишнього правителя, став джеддаком Вархуна.
Руки й голову мертвого джеддака відтяли, аби додати їх до прикрас завойовника, а потім його жінки під дикий і жахливий регіт спалили те, що залишилося.
Поранення Дак Кови настільки затримали марш, що було вирішено відкласти експедицію (рейд на невелику громаду тарків у помсту за знищення інкубатора) до завершення великих ігор, і весь загін воїнів чисельністю в десять тисяч душ повернув назад до Вархуна.
Моє знайомство з цим жорстоким і кровожерливим народом було лише передмовою до сцен, які я спостерігав майже щодня, перебуваючи серед них. Ця орда менша за тарків, але набагато лютіша. Не минало й дня, щоб представники різних громад Вархуна не сходилися в смертельному двобої. Я бачив до восьми смертельних дуелей протягом одного дня.
Ми дісталися міста Вархун десь через три дні маршу, і мене негайно кинули в підземелля, міцно прикувавши ланцюгами до підлоги та стін. Їжу мені приносили через певні проміжки часу, але через цілковиту темряву я не знав, чи лежу там дні, тижні, чи місяці. Це був найжахливіший досвід у моєму житті, і я досі дивуюся, як мій розум не потьмарився від жахів цієї чорнильної темряви. Приміщення було повне істот, що повзали та лазили; холодні, слизькі тіла проповзали по мені, коли я лягав, а в темряві я час від часу помічав блиск вогняних очей, застиглих у похмурому очікуванні. Жоден звук не долинав до мене з горішнього світу, і жодного слова не хотів промовити мій тюремник, коли приносив їжу, хоча спершу я засипав його питаннями.
Зрештою вся ненависть і маніакальна огида до цих жахливих створінь зосередилася у моєму розхитаному розумі на цьому єдиному посланці, який уособлював для мене всю орду Вархунів.
Я помітив, що він завжди підходив зі своїм тьмяним смолоскипом туди, де міг покласти їжу в межах моєї досяжності, і коли він нахилявся, його голова опинялася приблизно на рівні моїх грудей. Тож, із хитрістю божевільного, наступного разу, зачувши його наближення, я відступив у дальній кут камери і, зібравши в руку трохи вільного ланцюга, чекав на нього, причаївшись, мов хижий звір. Коли він нахилився, щоб покласти їжу на землю, я змахнув ланцюгом над головою і з усієї сили обрушив ланки на його череп. Без жодного звуку він сповз на підлогу, мертвий як камінь.
Сміючись і лепечучи, наче ідіот, на якого я швидко перетворювався, я впав на його нерухоме тіло, шукаючи пальцями його мертве горло. Раптом вони наштовхнулися на тонкий ланцюжок, на кінці якого бовталося кілька ключів. Дотик моїх пальців до цих ключів повернув мені розум із раптовістю спалаху думки. Я більше не був недоумкуватим створінням, а став розсудливою людиною, що тримала засіб для втечі у власних руках.
Коли я, наче наосліп, намагався зняти ланцюг із шиї своєї жертви, то підвів погляд у темряву й побачив шість пар вогняних очей, що некліпно втупилися в мене. Вони повільно наближалися, і я так само повільно відступав, охоплений невимовним жахом. Я забився у свій кут, виставивши перед собою долоні, а жахливі очі потайки сунули вперед, аж поки не досягли мертвого тіла біля моїх ніг. Потім вони повільно відійшли, але цього разу з дивним скреготом, і зрештою зникли в якісь чорній і далекій заглибині мого підземелля.