РОЗДІЛ XIX
Поволі я повернув собі самовладання і зрештою ще раз спробував забрати ключі з мертвого тіла мого колишнього тюремника. Але коли я простягнув руку в темряву, щоб відшукати його, то з жахом виявив, що воно зникло. Тоді мене осяяла істина: власники тих вогняних очей відтягли мою здобич у своє лігво неподалік, щоб там її зжерти; вони чекали днями, тижнями, місяцями — протягом усієї цієї жахливої вічності мого ув’язнення — щоб відтягнути мій мертвий труп на свій бенкет.
Два дні мені не приносили їжі, але потім з’явився новий посланець, і моє заточення тривало, як і раніше, проте я більше не дозволяв жаху свого становища поглинути мій розум.
Невдовзі після цього епізоду привели іншого в’язня й прикували поруч зі мною. При тьмяному світлі смолоскипа я побачив, що це червоний марсіанин, і ледь міг дочекатися, поки охорона піде, аби заговорити до нього. Коли звук їхніх кроків завмер удалині, я тихо вимовив марсіанське вітання: «Каор».
— Хто ти, що промовляє з темряви? — відповів він.
— Джон Картер, друг червоних людей Геліума.
— Я з Геліума, — мовив він, — але я не пригадую твого імені.
І тоді я розповів йому свою історію так, як написав її тут, оминувши лише згадки про моє кохання до Деї Торіс. Він був дуже схвильований новиною про принцесу Геліума і здавався цілком упевненим, що вона та Сола могли легко дістатися безпечного місця відтоді, як вони покинули мене. Він сказав, що добре знає те місце, оскільки дефіле, через яке пройшли воїни Вархуна, коли виявили нас, було єдиним, яким вони коли-небудь користувалися під час походів на південь.
— Дея Торіс і Сола увійшли в пагорби не далі ніж за п’ять миль від великого водного шляху і тепер, імовірно, перебувають у повній безпеці, — запевнив він мене.
Мій товариш по нещастю був Кантос Каном, падваром (лейтенантом) флоту Геліума. Він був учасником тієї нещасливої експедиції, що потрапила до рук тарків під час захоплення Деї Торіс, і коротко розповів про події, що відбулися після поразки бойових кораблів.
Тяжко пошкоджені й лише частково укомплектовані екіпажами, вони повільно шкутильгали до Геліума, але під час проходу повз місто Зоданга, столицю спадкових ворогів Геліума серед червоних людей Барсума, на них напав великий загін військових суден. Усі кораблі, крім того, на якому перебував Кантос Кан, були або знищені, або захоплені. Його судно три дні переслідували три зоданганські військові кораблі, але зрештою йому вдалося втекти під покровом безмісячної ночі.
Через тридцять днів після полонення Деї Торіс (приблизно в той час, коли ми прибули до Тарка) його корабель дістався Геліума. З початкового екіпажу в сімсот офіцерів і матросів вижило лише близько десяти. Негайно було відправлено сім великих флотів, кожен по сто могутніх військових кораблів, на пошуки Деї Торіс, і ще дві тисячі менших суден безперервно вели марні пошуки зниклої принцеси.
Два міста зелених марсіан були стерті з лиця Барсума флотів-месників, проте жодного сліду Деї Торіс так і не знайшли. Пошуки велися серед північних орд, і лише в останні кілька днів вони поширилися на південь.
Кантос Кан отримав завдання вилетіти на одному з малих одномісних апаратів, але йому не пощастило бути поміченим вархунами, коли він вивчав їхнє місто. Хоробрість і зухвалість цієї людини викликали в мене глибоку повагу та захоплення. Сам-один він приземлився на околиці міста і пішки прокрався до будівель, що оточували центральну площу. Дві доби він обстежував їхні помешкання та підземелля в пошуках своєї улюбленої принцеси, і потрапив до рук загону вархунів саме тоді, коли збирався йти, переконавшись, що Деї Торіс у них немає.
За час нашого ув’язнення ми з Кантосом Каном добре пізнали один одного, і між нами зав’язалася щира дружба. Проте минуло лише кілька днів, і нас витягли з підземелля для великих ігор. Одного ранку нас привели до величезного амфітеатру, який не був збудований на поверхні, а висічений у землі. Він був частково захаращений уламками, тому важко було сказати, яким велетенським він був колись. У нинішньому стані він уміщував двадцять тисяч вархунів усіх зібраних орд.
Арена була неозорою, проте надзвичайно нерівною та занедбаною. Навколо неї вархуни накидали каміння зі зруйнованих споруд стародавнього міста, щоб звірі та бранці не могли втекти до глядачів, а по обидва боки спорудили клітки, де тримали жертв, поки не прийде їхня черга зустріти жахливу смерть на арені.
Нас із Кантосом Каном зачинили в одній клітці. В інших сиділи дикі калоти, тоати, оскаженілі зитидари, зелені воїни та жінки з інших орд, а також безліч дивних і лютих звірів Барсума, яких я ніколи раніше не бачив. Гуркіт від їхнього реву, гарчання та вереску стояв оглушливий, а один лише грізний вигляд будь-якої з цих істот міг змусити навіть найвідважніше серце стиснутися від лихого передчуття.