Кантос Кан пояснив мені: наприкінці дня лише один із цих в’язнів здобуде волю, інші ж залишаться лежати мертвими на арені. Переможців у різних поєдинках дня виставлятимуть один проти одного, доки живими залишаться тільки двоє; і той, хто вийде переможцем з останньої сутички — чи то людина, чи звір, — отримає свободу. Наступного ранку клітки заповнять новою партією жертв, і так триватиме всі десять днів ігор.
Невдовзі після того, як нас замкнули, амфітеатр почав заповнюватися, і вже за годину кожне вільне місце було зайняте. Дак Кова зі своїми джедами та вождями сидів посередині одного з боків арени на великому підвищенні.
За сигналом Дак Кови двері двох кліток розчинилися, і на центр арени вигнали дюжину зелених марсіанок. Кожній дали по кинджалу, а потім з протилежного боку на них випустили зграю з дванадцяти калотів — диких псів.
Коли ці бестії, гарчачи й пускаючи піну, кинулися на майже беззахисних жінок, я відвернувся, щоб не бачити цього жахіття. Крики та регіт зеленої орди свідчили про «чудову якість» розваги, а коли я знову поглянув на арену — Кантос Кан сказав, що все скінчено, — я побачив трьох вцілілих калотів, які гарчали над тілами своїх жертв. Жінки дорого продали свої життя.
Потім на собак, що залишилися, випустили розлюченого зитидара, і так воно тривало протягом усього довгого, спекотного й жахливого дня.
Протягом дня мене виставляли спочатку проти людей, потім проти звірів, але оскільки я був озброєний довгим мечем і завжди перевершував супротивників у спритності, а зазвичай і в силі, це було для мене дитячою забавкою. Раз по раз я зривав аплодисменти кровожерливого натовпу, і під кінець навіть почулися вигуки, щоб мене забрали з арени і зробили членом орди Вархуна.
Зрештою нас залишилося тільки троє: велетенський зелений воїн з якоїсь далекої північної орди, Кантос Кан і я.
Ті двоє мали битися між собою, а потім я повинен був зійтися в бою з переможцем за свободу, яку дарували фінальному тріумфатору.
Кантос Кан бився кілька разів протягом дня і, як і я, завжди виходив переможцем, хоча часом — на межі сил, особливо коли доля зводила його із зеленими воїнами. Я мав мало надії на те, що він здолає свого велетенського супротивника, який за день скосив усіх, хто ставав на його шляху. Той чолов’яга сягав майже шістнадцяти футів заввишки, тоді як Кантос Кан був на кілька дюймів нижчим за шість футів. Коли вони рушили назустріч один одному, я вперше побачив хитру марсіанську техніку фехтування, на яку Кантос Кан поставив усе — і перемогу, і життя. Наблизившись до велетня десь на двадцять футів, він відвів руку з мечем далеко за плече і могутнім замахом метнув зброю вістрям уперед. Меч полетів точно, наче стріла, і, пронизавши серце бідолахи, поклав його мертвого на пісок арени.
Тепер ми з Кантосом Каном мали битися один проти одного. Наближаючись до нього, я прошепотів, щоб він затягував бій до самих сутінків у надії, що ми знайдемо спосіб втекти. Орда, очевидно, збагнула, що ми не маємо бажання вбивати один одного, і яро завили, бо ніхто з нас не завдавав фатального удару. Щойно я помітив раптове настання темряви, я шепнув Кантосу Кану, щоб він простромив мечем простір між моєю лівою рукою та тілом. Щойно він це зробив, я заточився назад, міцно притиснувши меч ліктем до боку, і впав на землю так, ніби його зброя стирчала в мене з грудей. Кантос Кан зрозумів мій задум: він швидко підійшов, поставив ногу мені на шию і, витягнувши меч із мого тіла, завдав удару «милосердя» в шию, який мав би перерізати яремну вену. Але в цьому випадку холодне лезо нешкідливо пірнуло в пісок арени. У темряві, що вже впала на місто, ніхто не міг розгледіти підступу. Я прошепотів йому, щоб він ішов за своєю волею, а потім шукав мене в пагорбах на схід від міста; так він і зробив.
Коли амфітеатр спорожнів, я потайки вибрався нагору. Оскільки велетенський котлован лежав далеко від центральної площі, у безлюдній частині великого мертвого міста, мені не склало труднощів дістатися навколишніх пагорбів.
РОЗДІЛ XX
Два дні я чекав там на Кантоса Кана, але оскільки він не з’явився, я вирушив пішки на північний захід до місця, де, за його словами, пролягав найближчий водний шлях. Моєю єдиною їжею було рослинне молоко, яке так щедро давали марсіанські рослини.