Протягом двох довгих тижнів я блукав, спотикаючись у нічній темряві під проводом зірок і переховуючись удень за виступами скель або серед рідкісних пагорбів. Кілька разів на мене нападали дикі звірі — дивні, потворні монстри, що кидалися з темряви, тож я мусив завжди тримати довгий меч напоготові. Зазвичай моя нова дивна здатність до телепатії попереджала мене вчасно, але одного разу звір уже притиснувся іклами до моєї яремної вени, а його волохата морда була впритул до мого обличчя, перш ніж я взагалі відчув загрозу.
Я не знав, що за істота навалилася на мене, але відчував, що вона велика, важка й багатонога. Мої руки вхопили її за горло ще до того, як ікла встигли встромитися в шию. Повільно я відштовхнув волохату морду від себе і, наче лещатами, стиснув пальці на її горлі.
Без жодного звуку ми качалися по землі: звір докладав усіх зусиль, аби дістатися мене своїми жахливими іклами, а я, напружуючи кожен м'яз, намагався втримати хватку й вичавити з нього життя, не підпускаючи до горла. Поволі мої руки почали здавати в цій нерівній боротьбі, і дюйм за дюймом палаючі очі та блискучі ікла супротивника наближалися до мене, аж поки волохата морда знову не торкнулася мого обличчя. Я зрозумів: це кінець. І саме тієї миті жива маса руйнівної сили вистрибнула з навколишньої темряви прямо на істоту, що притиснула мене до землі. Обоє, гарчачи, покотилися по моху, шматуючи й деручи один одного в жахливий спосіб; та все скінчилося швидко, і невдовзі мій рятівник стояв із нахиленою головою над горлом мертвої тварюки, яка ледь не вбила мене.
Ближчий місяць, що раптово вихопився з-за горизонту й освітлив барсумський краєвид, показав, що моїм рятівником був Вула. Звідки він узявся і як знайшов мене — я гадки не мав. Не варто й казати, як я зрадів його компанії, проте мою радість затьмарювала тривога: чому він залишив Дею Торіс? Тільки її смерть, як я відчував, могла стати причиною того, що він покинув її, знаючи, наскільки вірно він виконував мої накази.
При світлі тепер уже яскравих місяців я побачив, що від нього залишилася сама тінь, і коли він відсторонився від моїх пестощів і заповзявся пожирати тушу біля моїх ніг, я зрозумів, що бідолаха був більше ніж голодним. Я й сам був у не кращому стані, але не міг змусити себе їсти сире м'ясо, а засобів розпалити вогонь не мав. Коли Вула скінчив свою трапезу, я знову відновив свої втомливі й, здавалося, нескінченні блукання у пошуках невловного водного шляху.
На світанку п’ятнадцятого дня моїх пошуків я був нестями від радості, побачивши високі дерева, що вказували на мету моєї подорожі. Десь опівдні я виснажено доплентався до воріт величезної будівлі, яка займала, мабуть, чотири квадратні милі й здіймалася на двісті футів у повітря. У могутніх стінах не було жодного отвору, крім крихітних дверей, біля яких я впав без сил; не було навколо й жодних ознак життя.
Я не знайшов ані дзвоника, ані іншого способу дати знати про себе мешканцям цього місця, хіба що маленький круглий отвір у стіні біля дверей був призначений саме для цього. Завбільшки він був приблизно з олівець, і, подумавши, що це щось на кшталт переговорної трубки, я притулився до нього ротом і вже збирався гукнути, як звідти пролунав голос, запитуючи, хто я такий, звідки прийшов і з якою метою.
Я пояснив, що втік від вархунів і помираю від голоду та виснаження.
— Ти носиш метал зеленого воїна, і за тобою йде калот, проте фігурою ти схожий на червону людину. Кольором же ти ні зелений, ні червоний. В ім'я дев'ятого променя, що ти за створіння?
— Я друг червоних людей Барсума і я помираю з голоду. В ім'я людяності, відчини нам, — відповів я.
Невдовзі двері почали відступати всередину, аж поки не заглибилися в стіну на п’ятдесят футів; тоді вони зупинилися і легко ковзнули ліворуч, відкривши короткий вузький бетонний коридор, у кінці якого були ще одні двері, в усьому подібні до перших. Нікого не було видно, проте щойно ми минули перший вхід, він плавно став на місце за нашими спинами й стрімко повернувся у початкове положення у фасадній стіні. Коли двері відсувалися, я помітив їхню величезну товщину — добрих двадцять футів, — і щойно вони зачинилися, зі стелі опустилися великі сталеві циліндри, нижні кінці яких увійшли в пази в підлозі.
Другі та треті двері так само відступали й ковзали вбік, перш ніж я дістався великої внутрішньої зали, де на масивному кам'яному столі вже стояли їжа та пиття. Голос наказав мені вгамувати голод і нагодувати калота, і поки я був цим зайнятий, мій невидимий господар влаштував мені суворий і прискіпливий допит.