Перед тим як я пішов відпочивати, він пообіцяв дати мені листа до одного чиновника з сільськогосподарського відомства неподалік, який допоможе мені дістатися Зоданги — найближчого, за його словами, марсіанського міста.
— Але бережіться: не давайте їм знати, що ви тримаєте шлях до Геліума, оскільки вони воюють із цією країною. Мій помічник і я не належимо жодній країні, ми належимо всьому Барсуму, і цей талісман, який ми носимо, захищає нас у всіх землях, навіть серед зелених людей — хоча ми намагаємося не потрапляти до їхніх рук, якщо можемо цього уникнути, — додав він. — А тепер добраніч, мій друже, нехай ваш сон буде довгим і спокійним... так, дуже довгим сном.
І хоча він приємно посміхався, у його думках я побачив жаль, що він взагалі впустив мене. А потім — чітку картину: він стоїть наді мною вночі, швидкий удар довгого кинджала і напівсформовані слова: «Мені прикро, але так буде краще для всього Барсума».
Щойно він зачинив двері моєї кімнати, його думки увірвалися для мене так само, як і вигляд його постаті. Це здалося мені дивним, зважаючи на мої мізерні знання про передачу думок.
Що мені було робити? Як втекти крізь ці могутні стіни? Я міг би легко вбити його тепер, коли був попереджений, але щойно він помре, я вже не зможу вийти. А зі зупинкою механізмів цієї гігантської станції я загину разом із усіма іншими мешканцями планети — усіма, навіть із Деєю Торіс, якщо вона ще жива. На інших мені було байдуже, але думка про Дею Торіс вигнала з моєї голови будь-яке бажання вбивати мого господаря, що так фатально помилявся.
Обережно я відчинив двері своїх покоїв і в супроводі Вули попрямував до внутрішніх великих дверей. Мені спав на думку зухвалий план: я спробую здолати велетенські замки тими дев’ятьма розумовими хвилями, які підгледів у пам’яті господаря.
Потайки прокрадаючись коридором за коридором і спускаючись звивистими пандусами, що петляли туди-сюди, я врешті дістався великої зали, де вранці втамовував свій довгий голод. Господаря ніде не було видно, і я не знав, де він перебуває вночі.
Я вже збирався рішуче вийти в зал, коли слабкий шум позаду змусив мене відсахнутися в тінь ніші в коридорі. Потягнувши за собою Вулу, я причаївся в темряві.
Невдовзі старий пройшов зовсім поруч зі мною. Коли він увійшов до тьмяно освітленої зали, яку я щойно збирався перетнути, я побачив у його руці довгий тонкий кинджал і помітив, що він гострить його об камінь. У його думках було рішення спершу оглянути радієві насоси (що мало зайняти близько тридцяти хвилин), а потім повернутися до моєї спальні й покінчити зі мною.
Щойно він пройшов крізь велику залу й зник на пандусі, що вів до машинної зали, я вислизнув зі свого схованки й перетнув залу до величезних дверей — перших із трьох, що стояли між мною та свободою.
Зосередивши всю силу волі на масивному замку, я спрямував на нього дев’ять розумових хвиль. У заціпенінні я чекав, аж поки нарешті велетенська брама м’яко рушила на мене й тихо від’їхала вбік. Одна за одною інші могутні стулки відчинялися за моїм наказом, і ми з Вулою вийшли в темряву — вільні, хоча наше становище було ненабагато кращим, ніж до того, хіба що тепер наші шлунки були повні.
Поспішаючи геть від тіней цієї грізної споруди, я попрямував до першого ж перехрестя, маючи намір якнайшвидше вийти на центральний шлях. Я дістався його під ранок і, увійшовши до першої ж огорожі, почав шукати бодай якісь ознаки житла.
Там стояли низькі розлогі бетонні будівлі, зачинені важкими неприступними дверима, і жодні стуки чи вигуки не давали результату. Стомлений і виснажений безсонням, я впав на землю, наказавши Вулі стояти на варті.
Через деякий час я прокинувся від його страшного гарчання й розплющив очі: неподалік стояли троє червоних марсіан, тримаючи мене під прицілом гвинтівок.
— Я беззбройний і не ворог вам, — поспішив пояснити я. — Я був у полоні в зелених людей і тримаю шлях до Зоданги. Все, про що я прошу, — це їжа та відпочинок для мене й мого калота, а також вказівки, як дістатися мети.
Вони опустили гвинтівки й приязно підійшли до мене, поклавши праві руки мені на ліве плече — за їхнім звичаєм вітання, — і почали розпитувати про мене та мої пригоди. Потім вони повели мене до будинку одного з них, що був зовсім поруч.
Будівлі, в які я гупав рано-вранці, призначалися лише для худоби та сільськогосподарської продукції. Сама ж оселя стояла серед гаю величезних дерев і, як і всі будинки червоних марсіан, на ніч піднімалася на сорок чи п’ятдесят футів над землею на великому круглому металевому валу. Цей вал ковзав угору-вниз усередині гільзи, вмонтованої в землю, і керувався крихітним радієвим двигуном у передпокої. Замість того щоб возитися з засувами та гратами на вікнах, червоні марсіани на ніч просто піднімають свої житла подалі від небезпеки. У них також є власні пристрої, щоб опускати або піднімати будинок зовні, якщо вони хочуть кудись піти й залишити його порожнім.