На другій зупинці я зустрів високоосвічених людей шляхетного стану, і під час розмови ми випадково заговорили про Геліум. Один із літніх чоловіків був там із дипломатичною місією кілька років тому і зі шкодою відгукувався про обставини, які, здавалося, прирекли ці дві країни на вічну війну.
— Геліум, — сказав він, — справедливо пишається найвродливішими жінками Барсума, і серед усіх її скарбів дивовижна донька Морса Каджака, Дея Торіс, є найвишуканішою квіткою.
— Знаєте, — додав він, — народ буквально обожнює землю, якою вона ходить, і після її зникнення під час тієї нещасливої експедиції весь Геліум одягнувся в жалобу. Те, що наш правитель напав на пошкоджений флот, коли той повертався до Геліума, було лише черговою з його жахливих помилок, які, я боюся, рано чи пізно змусять Зодангу посадити на його місце мудрішу людину. Навіть зараз, хоча наші переможні армії оточили Геліум, народ Зоданги висловлює своє незадоволення, бо ця війна не є популярною, оскільки вона не ґрунтується ні на праві, ні на справедливості. Наші сили скористалися відсутністю основного флоту Геліума, що вирушив на пошуки принцеси, і завдяки цьому нам вдалося легко довести місто до скрутного стану. Кажуть, воно впаде протягом наступних кількох обертів дальнього місяця.
— А як ви гадаєте, яка доля спіткала принцесу Дею Торіс? — запитав я якомога невимушеніше.
— Вона мертва, — відповів він. — Про це стало відомо від зеленого воїна, нещодавно захопленого нашими силами на півдні. Вона втекла з орд Тарка з якоюсь дивною істотою з іншого світу, але тільки для того, щоб потрапити до рук вархунів. Їхніх тоатів знайшли блукаючими по морському дну, а поблизу було виявлено сліди кривавої сутички.
Хоча ці звістки зовсім не втішали, вони також не були остаточним доказом загибелі Деї Торіс. Тож я вирішив докласти всіх зусиль, аби якнайшвидше дістатися Геліума і передати Тардосу Морсу принаймні ті крихти інформації про можливе місцеперебування його внучки, що були в моїй владі.
Через десять днів після того, як я покинув трьох братів Птор, я прибув до Зоданги. Відтоді як я почав контактувати з червоними мешканцями Марса, я помітив, що Вула привертає до мене забагато небажаної уваги, адже цей величезний звір належав до виду, який червоні люди ніколи не приручали. Якби хтось прогулювався Бродвеєм із нумідійським левом на повідку, ефект був би схожим на той, який би викликав мій вхід у Зодангу з Вулою.
Сама думка про розлуку з цим вірним малим завдавала мені такого жалю та щирого смутку, що я відкладав це до останньої миті, аж поки ми не опинилися перед самими воротами міста. Але зрештою розставання стало неминучим. Якби на кону стояв лише мій спокій чи безпека, жоден аргумент не змусив би мене прогнати єдину істоту на Барсумі, яка ніколи не зраджувала в проявах відданості та любові. Та оскільки я був готовий добровільно віддати життя служінню тій, заради пошуків якої збирався кинути виклик невідомим небезпекам цього таємничого міста, я не міг допустити, щоб навіть життя Вули загрожувало успіху моєї справи, не кажучи вже про його миттєве щастя — бо я не сумнівався, що він скоро мене забуде. Тож я ніжно попрощався з бідолахою, пообіцявши, що якщо виберуся з цієї пригоди живим, то обов'язково знайду спосіб його відшукати.
Здавалося, він цілком мене зрозумів. Коли я вказав назад у бік Тарка, він сумно повернув геть; я не мав сили дивитися йому вслід, тож рішуче розвернувся до Зоданги і з важким серцем підійшов до її похмурих стін.
Лист, який я мав при собі, забезпечив мені безперешкодний вхід до велетенського міста за мурами. Був ще дуже ранній ранок, і вулиці стояли практично порожніми. Житлові будинки, підняті високо на металевих колонах, нагадували величезні голубники, а самі опори скидалися на сталеві стовбури дерев. Крамниці, як правило, не піднімалися над землею, а їхні двері не мали засувів чи засувок, оскільки крадіжки на Барсумі практично невідомі. Вбивство — ось чого повсякчас побоюються всі барсумці, і саме з цієї причини їхні оселі піднімаються високо над землею на ніч або в часи небезпеки.
Брати Птор дали мені чіткі вказівки, як знайти в місті житло і бути ближче до офісів державних агентів, яким я мав передати листи. Мій шлях лежав до центральної площі — плази, що є характерною рисою всіх марсіанських міст.
Плаза Зоданги займає квадратну милю; її оточують палаци джеддака, джедів та інших представників королівської родини й знаті, а також головні громадські будівлі, кафе та крамниці.
Коли я перетинав величезну площу, занімівши від захвату перед величною архітектурою та розкішною червоною рослинністю, що килимом укривала широкі газони, я помітив червоного марсіанина, який швидко йшов мені назустріч з боку одного з проспектів. Він не звернув на мене жодної уваги, але коли ми порівнялися, я впізнав його і, обернувшись, поклав руку йому на плече, вигукнувши: