Дея Торіс лише ще дужче усміхнулася і, з лукавими ямочками на щоках, відповіла:
— Від початку часів на Барсумі жінка мала право змінювати свою думку, як їй заманеться, і приховувати справжні почуття свого серця. Ви пробачите мені це, Тан Косісе, як пробачив ваш син. Два дні тому я не була впевнена в його любові, але тепер впевнена, і прийшла благати вас забути мої нерозважливі слова й прийняти запевнення принцеси Геліума: коли прийде час, вона стане дружиною Саб Тана, принца Зоданги.
— Я радий, що ви так вирішили, — відповів Тан Косіс. — У мене немає жодного бажання продовжувати війну проти народу Геліума. Ваша обіцянка буде засвідчена, і негайно вийде проголошення до мого народу.
— Було б краще, Тан Косісе, — перебила Дея Торіс, — щоб проголошення почекало до завершення цієї війни. Моєму й вашому народові здалося б вельми дивним, якби принцеса Геліума віддала себе ворогу своєї країни в розпал бойових дій.
— Хіба не можна припинити війну негайно? — втрутився Саб Тан. — Достатньо лише слова Тана Косіса, щоб настав мир. Скажи його, батьку, скажи слово, що прискорить моє щастя й покладе край цій непопулярній ворожнечі.
— Побачимо, — відповів Тан Косіс, — як народ Геліума поставиться до миру. Принаймні, я запропоную його їм.
Дея Торіс, сказавши ще кілька слів, розвернулася і вийшла з покоїв, усе ще в супроводі гвардійців.
Так моя недовга мрія про щастя розлетілася вщент до суворої реальності. Жінка, заради якої я ризикував життям і з чиїх вуст зовсім нещодавно чув освідчення в коханні, з легкістю забула про саме моє існування і, посміхаючись, віддала себе сину найлютішого ворога свого народу.
Хоча я чув це на власні вуха, я не міг у це повірити. Я мусив розшукати її покої та змусити її повторити цю жорстоку правду мені віч-на-віч, перш ніж остаточно переконаюся. Тож я покинув свій пост і кинувся проходом за гобеленами до дверей, крізь які вона вийшла. Вислизнувши у цей отвір, я опинився у лабіринті звивистих коридорів, що розгалужувалися й повертали в усіх напрямках.
Швидко пробігаючи то одним, то іншим, я невдовзі безнадійно заблукав і зупинився, важко дихаючи, притулившись до стіни, коли раптом почув зовсім поруч голоси. Очевидно, вони лунали з іншого боку перегородки, на яку я спирався, і невдовзі я впізнав інтонації Деї Торіс. Я не міг розібрати слів, але знав, що помилитися в цьому голосі неможливо.
Пройшовши кілька кроків, я виявив інший перехід, у кінці якого були двері. Сміливо рушивши вперед, я штовхнув їх і опинився в маленькій приймальні, де перебували четверо гвардійців, що супроводжували її. Один із них миттєво підвівся й перепинив мене, запитавши про мету мого візиту.
— Я від Тана Косіса, — відповів я, — і бажаю приватно поговорити з Деєю Торіс, принцесою Геліума.
— А ваш наказ? — запитав воїн.
Я не знав, що він має на увазі, тому відповів, що я член Гвардії, і, не чекаючи відповіді, рушив до протилежних дверей приймальні, за якими чув голос Деї Торіс.
Але увійти виявилося не так просто. Гвардієць заступив мені шлях:
— Ніхто не приходить від Тана Косіса без письмового наказу або пароля. Ви мусите назвати одне або інше, перш ніж пройдете.
— Єдиний наказ, який мені потрібен, друже, щоб входити куди заманеться, висить у мене при боці, — відповів я, ляснувши по своєму довгому мечу. — Ти пропустиш мене з миром чи ні?
Замість відповіді він вихопив свій меч, гукнувши інших на допомогу, і ось уже четверо воїнів з оголеною зброєю перегородили мені шлях.
— Ви тут не за наказом Тана Косіса! — крикнув той, що заговорив першим. — І ви не лише не ввійдете до покоїв принцеси Геліума, а й повернетеся до Тана Косіса під конвоєм, щоб пояснити цю зухвалість. Кидайте меч; вам не здолати чотирьох, — додав він із похмурою посмішкою.
Моєю відповіддю був блискавичний випад, після якого супротивників залишилося троє, і запевняю вас — вони були гідні моєї сталі. Миттю вони притиснули мене до стіни, змусивши битися за життя. Поволі я пробився до кута кімнати, де вони могли нападати лише по одному, і так ми билися понад двадцять хвилин. Дзвін сталі об сталь здійняв у маленькій кімнаті справжнє пекло.
Шум змусив Дею Торіс вийти до дверей своїх покоїв; вона стояла там протягом усього бою, а Сола виглядала з-за її плеча. Обличчя принцеси було нерухомим і безпристрасним, і я зрозумів, що вона не впізнає мене. Сола теж.
Нарешті вдалий удар повалив другого гвардійця. Залишившись проти двох, я змінив тактику і кинувся на них у тій манері, що вже не раз приносила мені перемогу. Третій упав за десять секунд після другого, а останній ліг на закривавлену підлогу ще за мить. То були хоробрі люди й шляхетні бійці, і мені було прикро, що довелося вбити їх, але я б охоче винищив увесь Барсум, якби не міг інакше дістатися своєї Деї Торіс.