Сховавши закривавлене лезо в піхви, я ступив назустріч моїй марсіанській принцесі, яка все ще мовчки дивилася на мене, не виказуючи жодних ознак впізнання.
— Хто ти, зоданганцю? — прошепотіла вона. — Ще один ворог, що прийшов мучити мене в моєму нещасті?
— Я друг, — відповів я, — колись коханий друг.
— Жоден друг принцеси Геліума не носить цей метал, — заперечила вона, — і все ж голос! Я чула його раніше; це не... це не може бути... ні, бо він мертвий.
— Це він, моя Принцесо, не хто інший, як Джон Картер, — сказав я. — Хіба ти не впізнаєш, навіть крізь фарбу та чужу збрую, серце свого вождя?
Коли я підійшов ближче, вона хитнулася до мене з простягнутими руками, але щойно я спробував притиснути її до себе, вона відсахнулася з здриганням і тихим стогоном болю.
— Надто пізно, надто пізно, — тужила вона. — О мій вождю, якого я вважала мертвим, якби ти повернувся хоч на годину раніше — але тепер надто пізно, надто пізно.
— Що ти маєш на увазі, Деє Торіс? — вигукнув я. — Що ти не пообіцяла б себе зоданганському принцу, якби знала, що я живий?
— Невже ти думаєш, Джоне Картере, що я віддала б своє серце тобі вчора, а сьогодні іншому? Я думала, що воно лежить поховане з твоїм прахом у ямах Вархуна, і тому сьогодні я пообіцяла своє тіло іншому, аби врятувати свій народ від прокляття переможної зоданганської армії.
— Але я не мертвий, моя принцесо. Я прийшов за тобою, і вся Зоданга не зможе мені завадити.
— Пізно, Джоне Картере, обіцянку дано, а на Барсумі це остаточно. Церемонія буде лише формальним підтвердженням. Вони роблять факт шлюбу не більш певним, ніж похоронна процесія джеддака не змінює самого факту смерті. Я вже заручена, Джоне Картере. Ти більше не можеш називати мене своєю принцесою. Ти більше не мій вождь.
— Я мало знаю про ваші звичаї тут, на Барсумі, Деє Торіс, але я точно знаю, що кохаю тебе, і якщо ти справді мала на увазі ті останні слова, що сказала мені в той день, коли орди Вархуна йшли на нас в атаку, жоден інший чоловік ніколи не назве тебе своєю нареченою. Ти щиро казала це тоді, моя принцесо, і ти вірна їм досі! Скажи, що це правда.
— Я казала це щиро, Джоне Картере, — прошепотіла вона. — Я не можу повторити їх зараз, бо віддала себе іншому. Ах, якби ти тільки знав наші порядки, мій друже, — продовжувала вона ніби сама до себе, — обіцянка належала б тобі ще багато місяців тому, і ти міг би заявити на мене права перед усіма іншими. Це могло б означати падіння Геліума, але я б віддала свою імперію за мого таркійського вождя.
Потім вона сказала вголос:
— Ти пам'ятаєш ніч, коли образив мене? Ти назвав мене своєю принцесою, не попросивши моєї руки, а потім вихвалявся, що бився за мене. Ти не знав, і я не повинна була ображатися; тепер я це бачу. Але не було нікого, хто міг би пояснити тобі те, чого не могла я: на Барсумі в містах червоних людей є два типи жінок. За одних б’ються, щоб потім просити їхньої руки; за інших теж б’ються, але ніколи не пропонують шлюбу. Коли чоловік завоював жінку, він може називати її своєю принцесою або будь-яким іншим словом, що означає володіння. Ти бився за мене, але ніколи не кликав заміж, і тому, коли ти назвав мене своєю принцесою, розумієш... — вона завагалася, — мені було боляче, але навіть тоді, Джоне Картере, я не відштовхнула тебе, як мала б зробити, аж поки ти не погіршив усе вдвічі, дорікнувши мені тим, що здобув мене в бою.
— Мені не потрібно просити вибачення зараз, Деє Торіс, — вигукнув я. — Ти мусиш знати, що моєю провиною було незнання барсумських звичаїв. Те, чого я не зробив раніше, щиро вірячи, що моє прохання буде зухвалим і небажаним, я роблю зараз, Деє Торіс: я прошу тебе стати моєю дружиною, і клянуся своєю вірджинською кров'ю в моїх жилах — ти нею будеш!
— Ні, Джоне Картере, це марно, — безнадійно вигукнула вона. — Я ніколи не зможу бути твоєю, доки живий Саб Тан.
— Ти щойно підписала йому смертний вирок, моя принцесо. Саб Тан помре.
— І цього не можна! — поспішила вона пояснити. — Я не можу вийти за людину, яка вб'є мого чоловіка, навіть захищаючись. Такий звичай. Нами править звичай на Барсумі. Це марно, мій друже. Ти мусиш нести цю печаль разом зі мною. Це принаймні ми можемо розділити. Це і пам'ять про ті короткі дні серед тарків. Ти мусиш піти зараз і більше ніколи не бачити мене. Прощавай, мій вождю, який колись був моїм.