Він кинув на мене один погляд, і легка посмішка торкнулася його суворих губ. Торкнувшись мого плеча, він сказав:
— Я б навряд чи впізнав тебе, Джоне Картере, але на всьому Барсумі немає іншого смертного, який зробив би для мене те, що зробив ти. Здається, я зрозумів, що на світі існує така річ, як дружба, мій друже.
Більше він не сказав нічого, та й нагоди не було, бо вархуни оточували нас. Ми билися пліч-о-пліч весь той довгий спекотний день, поки хвиля битви не повернула назад і залишки лютої вархунської орди не відступили до своїх тоатів, зникнувши в сутінках.
Десять тисяч воїнів брали участь у тій титанічній боротьбі, і на полі бою лишилося три тисячі мертвих. Жодна сторона не просила й не давала пощади, як не намагалася й брати полонених.
Повернувшись до міста після битви, ми попрямували прямо до помешкання Тарса Таркаса. Мене залишили одного, поки вождь пішов на традиційну раду, що завжди скликається після бою.
Поки я сидів, чекаючи на повернення зеленого воїна, я почув шурхіт у сусідній кімнаті. Раптом на мене вискочила величезна й потворна істота, перекинувши мене назад на купу шовків і хутра, на яких я відпочивав. Це був Вула — вірний, люблячий Вула! Він знайшов дорогу назад до Тарка і, як розповів мені пізніше Тарс Таркас, одразу пішов до моїх колишніх покоїв, де розпочав свою зворушливу й, здавалося б, безнадійну варту, чекаючи на моє повернення.
— Тал Хаджус знає, що ти тут, Джоне Картере, — сказав Тарс Таркас, повернувшись від джеддака. — Саркоджа бачила і впізнала тебе, коли ми поверталися. Тал Хаджус наказав мені привести тебе до нього сьогодні ввечері. У мене є десять тоатів, Джоне Картере; обирай будь-якого, і я супроводжу тебе до найближчого водного каналу, що веде до Геліума. Тарс Таркас може бути жорстоким зеленим воїном, але він вміє бути й другом. Ходімо, ми маємо вирушати.
— А що буде, коли ти повернешся, Тарсе Таркасе? — запитав я.
— Можливо, дикі калоти, а може, й щось гірше, — відповів він. — Хіба що мені випаде нагода, на яку я так довго чекав — битися з Тал Хаджусом.
— Ми залишимося, Тарсе Таркасе, і побачимося з Тал Хаджусом сьогодні. Ти не будеш жертвувати собою, і, можливо, саме цієї ночі ти отримаєш свій шанс.
Він рішуче заперечував, кажучи, що Тал Хаджус часто впадає в несамовиту лють від самої думки про удар, якого я йому колись завдав, і якщо я потраплю до його рук, на мене чекають найжахливіші тортури.
Під час вечері я переповів Тарсу Таркасу історію, яку мені розповіла Сола тієї ночі на морському дні під час походу до Тарка.
Він говорив мало, але м’язи на його обличчі здригалися від гніву й болю при згадці про жахіття, яких зазнала єдина істота, котру він коли-небудь любив за все своє холодне, жорстоке й страшне життя.
Він більше не заперечував, коли я запропонував піти до Тал Хаджуса, лише сказав, що спочатку хоче поговорити з Саркоджою. На його прохання я супроводив його до її покоїв. Той погляд сповненої отруйної ненависті, який вона кинула на мене, був майже достатньою винагородою за будь-які майбутні нещастя, що могла принести мені ця випадкова втеча до Тарка.
— Саркоджо, — мовив Тарс Таркас, — сорок років тому ти посприяла катуванням і смерті жінки на ім’я Гозава. Я щойно дізнався, що воїн, який кохав ту жінку, довідався про твою роль у цій справі. Він не може вбити тебе, Саркоджо, це не в наших звичаях, але ніщо не завадить йому прив’язати один кінець ременя до твоєї шиї, а інший — до дикого тоата, просто аби перевірити твою здатність до виживання та придатність для продовження нашого роду. Почувши, що він збирається зробити це завтра, я вважав за справедливе попередити тебе, бо я людина чесна. Паломництво до річки Ісс не таке вже й довге, Саркоджо. Ходімо, Джоне Картере.
Наступного ранку Саркоджа зникла, і її більше ніхто ніколи не бачив.
У мовчанні ми поспішили до палацу джеддака, куди нас негайно впустили. Насправді Тал Хаджус навряд чи міг дочекатися зустрічі зі мною: він стояв на своєму помості, люто зиркаючи на вхід, коли я увійшов.