Спершу йшли четверо офіцерів гвардії джеддака, несучи величезну тацю, на якій, на подушці з яскраво-червоного шовку, лежав великий золотий ланцюг із нашийником та замком на кожному кінці. Одразу за ними йшли ще четверо, несучи подібну тацю з розкішними регаліями принца та принцеси правлячого дому Зоданги.
Біля підніжжя трону ці дві групи розійшлися й зупинилися, повернувшись обличчям одна до одної обабіч проходу. Далі йшли інші сановники, офіцери палацу та армії, і, нарешті, дві постаті, повністю загорнуті в червоний шовк, так що їх неможливо було впізнати. Ці двоє зупинилися перед троном, повернувшись до Тана Косіса. Коли решта процесії увійшла і зайняла свої місця, Тан Косіс звернувся до пари перед ним. Я не чув його слів, але невдовзі двоє офіцерів підійшли й зняли червоне вбрання з однієї з постатей. Я побачив, що Кантос Кан зазнав невдачі у своїй місії, бо переді мною стояв Саб Тан, принц Зоданги.
Тан Косіс узяв набір прикрас з однієї з таць і надягнув один із золотих нашийників на шию сина, заклацнувши замок. Сказавши ще кілька слів Саб Тану, він повернувся до іншої постаті, з якої офіцери тепер зняли шовки, відкривши моєму приголомшеному погляду Дею Торіс, принцесу Геліума.
Мета церемонії стала мені зрозумілою: ще мить — і Дея Торіс буде назавжди поєднана з принцом Зоданги. Мабуть, це була вражаюча і красива церемонія, але для мене це видовище було найжахливішим із тих, що я бачив у житті. Коли на її прекрасне тіло наділи регалії, а золотий нашийник у руках Тана Косіса розімкнувся, я підняв свій довгий меч над головою і важким ефесом розбив скло величезного вікна, вриваючись у саму гущу заціпенілого натовпу. Одним стрибком я опинився на сходах помосту поруч із Таном Косісом і, поки він стояв паралізований від подиву, я рубонув мечем по золотому ланцюгу, що мав прикувати Дею Торіс до іншого.
В одну мить усе перетворилося на хаос. Тисяча оголених мечів загрожували мені звідусіль, а Саб Тан кинувся на мене з ювелірним кинджалом, який вихопив зі своїх весільних регалій. Я міг би вбити його так само легко, як муху, але давній звичай Барсума стримав мою руку. Схопивши його за зап’ястя, коли кинджал уже летів до мого серця, я затис його як у лещатах і вказав довгим мечем у дальній кінець зали.
— Зоданга впала! — крикнув я. — Дивіться!
Усі очі звернулися в напрямку, куди я вказував: крізь головний вхід у залу вривалися Тарс Таркас та його п’ятдесят воїнів на своїх величезних тоатах.
Крик тривоги й подиву прокотився натовпом, але в ньому не було страху — вже за мить солдати й дворяни Зоданги кинулися на тарків, що наступали.
Скинувши Саб Тана з помосту, я пригорнув Дею Торіс до себе. За троном були вузькі двері, і в них тепер стояв Тан Косіс, дивлячись на мене з оголеним мечем. Миттєво ми зійшлися в поєдинку, і він виявився неабияким супротивником.
Поки ми кружляли широким помостом, я побачив, як Саб Тан збігає сходами, щоб допомогти батькові. Та коли він заніс руку для удару, Дея Торіс заступила йому шлях, і саме в цей момент мій меч знайшов місце, яке зробило Саб Тана джеддаком Зоданги. Коли його батько впав мертвим на підлогу, новий джеддак вирвався з рук Деї Торіс, і ми знову опинилися віч-на-віч. Невдовзі до нього приєдналася четвірка офіцерів, і я, притиснувшись спиною до золотого трону, знову вступив у бій за Дею Торіс. Мені було вкрай важко захищатися і водночас не вбити Саб Тана — а з ним і мій останній шанс здобути жінку, яку я кохав. Моє лезо миготіло з блискавичною швидкістю, відбиваючи випади й удари супротивників. Двох я вже обеззброїв, один упав, коли ще кілька воїнів кинулися на допомогу своєму новому правителю, щоб помститися за смерть старого.
Коли вони наступали, лунали крики: «Жінка! Це жінка! Вбийте її; це її змова! Смерть їй! Смерть!»
Крикнувши Деї Торіс сховатися за мною, я пробивався до маленьких дверей позаду трону. Проте офіцери розгадали мій намір: троє з них заскочили мені за спину, відрізавши шлях до позиції, де я міг би захистити Дею Торіс від цілої армії фехтувальників.
Тарки в центрі зали були повністю зайняті боєм, і я почав усвідомлювати, що лише диво може врятувати нас, коли побачив, як Тарс Таркас продирається крізь натовп «пігмеїв», що роїлися навколо нього. Одним помахом свого могутнього меча він поклав десяток трупів до своїх ніг і прорубав шлях, аж поки наступної миті не опинився на помості поруч зі мною, сіючи смерть і руйнування праворуч і ліворуч.