Умови тут здавалися набагато гіршими, ніж у Геліумі, і я дихав з великими труднощами. Було кілька чоловіків, які все ще були притомні, і до одного з них я звернувся.
— Якщо я зможу відчинити ці двері, чи є людина, яка зможе запустити двигуни? — запитав я.
— Я можу, — відповів він, — якщо ви відчините швидко. Мені лишилось зовсім недовго. Але це всеодно марно, вони обоє мертві, і ніхто інший на Барсумі не знав таємниці цих жахливих замків. Три дні люди, збожеволілі від страху, товпилися біля цього порталу в марних спробах розгадати його таємницю.
У мене не було часу розмовляти, я ставав дуже слабким, і мені було важко взагалі контролювати свої думки.
Але з останнім зусиллям, слабко опускаючись на коліна, я спрямував дев'ять ментальних хвиль на ту жахливу споруду перед собою. Марсіанин підповз до мене, і з нерухомими очима, прикутими до єдиної панелі перед нами, ми чекали у смертельній тиші.
Повільно могутні двері відступили перед нами. Я спробував підвестися і піти за ними, але був занадто слабкий.
— За ними! — крикнув я своєму супутнику. — І якщо дійдеш до насосної, запусти всі насоси. Це єдиний шанс Барсума існувати завтра!
Звідти, де я лежав, я відчинив другі двері, а потім треті, і побачивши, як надія Барсума слабко повзе на руках і колінах крізь останній дверний отвір, я впав непритомний на землю.
РОЗДІЛ XXVIII
Коли я знову розплющив очі, було темно. На моєму тілі був дивний, цупкий одяг; він тріщав і розсипався на порох, щойно я спробував сісти.
Я обмацав себе з ніг до голови: я був повністю одягнений, хоча, коли знепритомнів біля маленьких дверей, на мені не було жодної нитки. Переді мною крізь понівечений отвір виднівся клаптик місячного неба.
Коли мої руки ковзнули по тілу, вони натрапили на кишені, в одній з яких лежав пакунок сірників, загорнутий у промаслений папір. Я чиркнув одним із них, і його тьмяне полум’я освітило те, що виявилося величезною печерою. В глибині я помітив дивну, нерухому постать, що схилилася над маленькою лавою. Підійшовши ближче, я побачив муміфіковані рештки маленької старої жінки з довгим чорним волоссям. Вона схилилася над невеликою жаровнею, на якій стояла кругла мідна посудина з дрібкою зеленкуватого порошку.
Позаду неї, підвішена до стелі на сиром’ятних ременях і простягнута через усю печеру, висіла вервиця людських скелетів. Від ременя, на якому вони висіли, тягнувся інший — прямо до мертвої руки старої. Коли я торкнувся шнура, скелети загойдалися, видаючи звук, схожий на шелест сухого листя.
Це була вкрай гротескна й жахлива сцена, тож я поспішив на свіже повітря, радий покинути таке моторошне місце.
Видовище, що постало перед моїми очима, коли я ступив на невеликий виступ перед входом у печеру, сповнило мене відчаєм. Нове небо і новий пейзаж зустріли мій погляд. Сріблясті гори вдалині, майже нерухомий місяць у небі, вкрита кактусами долина внизу — це був не Марс. Я ледь вірив власним очам, але правда повільно проникала в мою свідомість: я дивився на Аризону з того самого виступу, з якого десять років тому з тугою споглядав Марс.
Сховав голову в руках, я розбитий і сповнений скорботи спустився стежкою від печери.
Наді мною сяяло червоне око Марса, що зберігало свою жахливу таємницю за сорок вісім мільйонів миль звідси.
Чи дістався марсіанин до насосної? Чи встигло цілюще повітря до людей на тій далекій планеті вчасно, щоб урятувати їх? Чи жива моя Дея Торіс, чи її прекрасне тіло лежить холодним у смерті біля золотого інкубатора в заглибленому саду внутрішнього дворика палацу Тардоса Морса, джеддака Геліума?
Десять років я чекав і молився про відповідь на свої запитання. Десять років я чекав і молився, щоб мене повернули до світу мого втраченого кохання. Я б краще лежав мертвим поруч із нею там, ніж жив на Землі за всі ці мільйони жахливих миль від неї.
Стара шахта, яку я знайшов незайманою, зробила мене неймовірно багатим; але що мені до багатства!
Сьогодні ввечері, коли я сиджу у своєму кабінеті з видом на Гудзон, минає рівно двадцять років відтоді, як я вперше розплющив очі на Марсі.
Я бачу, як вона сяє в небі крізь віконце біля мого столу. Сьогодні вона ніби знову кличе мене так, як не кликала з тієї давно минулої ночі. І мені здається, що крізь жахливу безодню космосу я бачу прекрасну чорноволосу жінку, що стоїть у саду палацу, а поруч із нею — маленький хлопчик, який обіймає її, поки вона вказує в небо на планету Земля. А біля їхніх ніг лежить величезна й потворна істота з золотим серцем.